Людське життя - найвища цінність. Духовність. Духовна краса. / ЦІННОСТІ ЛЮДИНИ В ДАВНІЙ ГРЕЦІЇ, В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ

ЦІННОСТІ ЛЮДИНИ В ДАВНІЙ ГРЕЦІЇ, В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ

Кожна людина має власний світогляд, який і визначає цінності особи.

 

 

 

ЦІННОСТІ  ЛЮДИНИ

В ДАВНІЙ ГРЕЦІЇ, В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ

 

СВІТОГЛЯД ЛЮДИНИ - сукупність 

-        переконань

-        оцінок,

-        поглядів,

-        принципів,

-        цінностей, які визначають бачення та розуміння людиною  світу, а також її життєві позиції, програми поведінки та діяльності.

Кожна людина має власний світогляд, який і визначає цінності особи.

Теорія цінностей почала розроблятися ще за часів античності. Давньогрецький філософ Платон, наприклад, вважав, що істинно доброчинною і мудрою є та людина, яка знає що таке високі духовні цінності і та, що діє відповідно до них.

Платон у своєму вченні про ідеальну державу покладає в її основу принцип справедливості.

На відміну від Платона Арістотель вважав, що знання цінностей і реальна поведінка людини це не однопорядкові явища. Вищими для Арістотеля є цінності - істина, мудрість, моральність. 

Блага («те, до чого все прагне») Арістотель поділив на три види:

- зовнішні;

- ті, що стосуються душі;

- ті, що стосуються тіла.

Кожен із цих видів відіграє певну позитивну роль. Так, для щастя потрібні зовнішні блага, оскільки неможливо або важко здійснювати прекрасні вчинки, не маючи для цього жодних засобів.

Часто це роблять завдяки друзям, багатству, політичному впливу.

Однак головними є блага, що стосуються душі, але найвище благо — щастя. А благоденство і благополуччя ототожнюють зі щасливим життям. Проте для багатьох «щастя — це щось наочне й очевидне, скажімо задоволення, багатство чи пошана». Причиною такого розуміння щастя є наявність у людини, крім «розумної», ще й «рослинної» та «нерозумної» частин душі.

У різних людей розуміння щастя різне. Часто навіть одна й та сама людина по-різному тлумачить його. Арістотель пояснює це тим, що уявлення людей про благо і щастя формуються на основі власного способу життя.

У середні віки цінності пов’язувалися з божественною сутністю, вони набувають релігійного характеру. 

Християнська церкви в епоху середніх віків (5 – 15 ст.) впливала на духовне життя середньовічного суспільства, формувала моральні цінності життя людини цього періоду. Проповіді  самозречення в ім’я віри, подвижництва  в ім’я спасіння світу, що погруз у розпусті - моральний ідеал,  що пропагувався в численних “житіях святих”, “моралізуючих” травниках, “прикладах”, викладеннях Біблії, Псалтирях, сценах з іконографії.

Однак поряд з церковними цінностями в добу середніх віків була поширена і лицарська культура. Вона мала інші цінності.

Ідеальний лицар зобов'язаний володіти безліччю достоїнств. Він повинен був бути зовні красивий і привабливий. Лати і кінська упряж, особливо парадні, були справжніми творами мистецтва. Від лицаря вимагалась фізична сила, інакше він просто не зміг би носити лати, що важили до 60-80 кг. Від лицаря очікувалося, що він буде постійно піклуватися про свою славу. Свою доблесть треба було весь час підтверджувати, і багато які лицарі знаходилися в постійному пошуку можливостей для цього.

Лицарі створюють культ Прекрасної Пані, служачи якій лицар повинен слідувати правилам «куртуазії». «Куртуазія», крім військової доблесті, вимагала уміння поводитися в суспільстві, підтримувати розмову, співати. Був розроблений особливий ритуал залицяння до пані.

В епоху Відродження (16 – 17 ст.) моральною цінністю стала всебічно розвинена людська особистість, здатна насолоджуватися природою, любов'ю, мистецтвом, досягненнями людської думки, спілкуванням з друзями. Один з італійських гуманістів того часу Піко делла Мірандолла вигукував: “Велике чудо є людина!”. У своєму трактаті “Про достоїнство людини” він писав: “Бог створив людину, щоб вона пізнавала закони Всесвіту, любила його красу, дивувалася його величчю . Людина може рости, удосконалюватися вільно. У ній знаходяться начала найрізноманітнішого життя”.