Заняття 1. Українська література XX ст.
Заняття 1. Українська література XX ст.Тема.
Українська література XX ст. як новий етап в історії на¬ціональної культури. Складні суспільно-історичні умови розвитку. Основні напрямки: модернізм, соцреалізм, постмодернізм. Актуалізація проблем: митець і влада, свобода творчості.
Українська література і духовне відродження нації в першу третину XX ст. Літературні організації в Украї¬ні. Модерністські та авангардистські течії. Утвердження соціалістичного реалізму. Тісний зв'язок літератури з політикою, надмірна ідеологізація літера¬турного процесу. Поняття «розстріляного відродження». Розвиток української літератури на західноукраїнських землях. Еміграційна література.
Цілі заняття:
допомогти учням усвідомити складність суспільно-історичних умов розвитку літератури, її стильове розмаїття, поняття «Розстріляне відродження», розвивати навички використання між предметних зв’язків, здобутих раніше знань з літератури, вміння висловлювати власні думки щодо літературних явищ, виховувати повагу до культурних надбань нашого народу, мистецтва.
Алгоритм роботи з навчальним матеріалом:
1. Робота за таблицею «Літературний процес XX століття».
2. Література й політика.
3. Художньо-стильові напрями й течії в літературі.
4. Основні літературні організації, угрупування 1920-х років.
5. Розстріляне відродження.
6. Репресії проти митців.
Словник термінів:
Модернізм - у мистецтві загальний термін, що використовується для виниклих на початку 20 століття спроб порвати з художніми традиціями 19 століття; заснований на концепції домінування форми на противагу змісту. У літературі — письменники, що експериментують з альтернативними формами оповіді.
Імпресіонізм (від франц. impression — враження) — художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Основний стильовий прийом імпресіонізму — зображення не самого предмета, а враження від нього.
Неоромантизм (від грецьк. νέος - молодий, новий і фр. romantisme) — умовна назва естетичних тенденцій, що виникли в літературі на межі 19 — 20 століть. Неоромантики заперечували прозу «міщанського» життя. Вони оспівували мужність, подвиг, романтику пригод, часто обираючи тілом для своїх сюжетів екзотичні країни.
Експресіонізм (від франц. expression - вираження, виразність) — літературно-мистецька стильова тенденція авангардизму, що сформувалася в Німеччині на початку ХХ століття. Основний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб'єктивного світобачення через авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності.
Символізм — одна зі стильових течій модернізму, що виникла у Франції в 70-х pp. XIX ст., а в українській літературі поширилася на початку XX ст. Основною рисою символізму є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ. Символ - поетичний троп, що грунтується на умовному означенні якогось явища чи поняття через інше на підставі подібності. За допомогою нього поети прагнуть стисло і яскраво передати певну думку.
Футуризм - авангардний напрям у літературі й мистецтві, що розвинувся на початку XX століття здебільшого в Італії й Росії. Спрямування футуризму можна виразити трьома «М»: місто, машина, маса.
Сюрреа¬лізм (фр. surrealisme — надреалізм ) — один із найбільш поширених напрямів у сучасному мистецтві й літературі. Сюрреалізм заперечує прийняті суспільні форми сучасного життя, технічної цивілізації, культури, моральних засад, під впливом Зігмунда Фрейда пропаґує психічний анархізм, автоматизм вислову, звільнення від контролю розуму, спонтанність підсвідомості.
Конструктивізм (від лат. constructio — побудова) — один із напрямів авангардизму, що виник на початку XX ст., виявив тенденції раціоналізації мистецтва і архітектури за критеріями доцільності, економності, лаконічності формотвірних засобів, призводячи до спрощення та схематизації естетичних чинників під кутом зору виробничих інтересів.
Соціалісти́чний реалі́зм (скорочено соцреалі́зм, рос. Социалистический реализм) — термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві на окреслення художнього методу літератури і мистецтва, «що представляє собою естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу й людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства». Соціалістичний реалізм був єдиним офіційно дозволеним в СРСР «творчим методом» літератури і мистецтва.
Постмодернізм - світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних. Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію.. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва.
Авангардизм (від фр. avant — попереду та garde — охорона) — термін на означення так званих «лівих течій» у мистецтві, більш радикальних, ніж модернізм. У літературі сформувався принцип мозаїчності, колажу, монтажу, багато в чому зобов'язаний кінематографічній техніці. Сюрреалісти ввели поняття “автоматичного письма", сенс якого полягає у спробах відокремити творчий процес від контролю розуму. У тому ж напрямкові йшли пошуки творців потоку свідомості, які прагнули відтворити засобами літератури складний процес асоціативного мислення, репродукувати роботу механізмів пам’яті.
Національна культура - синтез культур різних класів, соціальних верств і груп відповідного суспільства.
Кіно¬повість - сценарій, перероблений для читання.
Усмішки - невеликі за розміром дотепні гумористичні твори, у яких висміюються негативні явища людського життя.
«Розстрі¬ляне відродження» — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом. Головними складниками новітньої еліти її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й запити.
Празька школа — група українських поетів та письменників, які після Громадянської війни 1920-х років опинилися за кордоном, переважно у Європі, і тривалий час мали своїм культурно-організаційним центром Прагу. "Празька школа" охоплює творчість Юрія Липи, Юрія Клена, Оксани Лятуринської, Галини Мазуренко, Олега Ольжича, Олени Теліги, Леоніда Мосендза. Проза письменників, яких В.Державин назвав “Празькою школою”, вагома змістом, цікава формою.
Теоретичний матеріал з теми:
Література й політика
Літературна дійсність в Україні 20-х рр. XX ст. видається приголомшливо багатою. Порівняно з нею бліднуть будь-які інші періоди розвитку нашого письменства. Творча палітра вражає унікальним гроном яскравих талантів: В. Еллан, П. Тичина, В. Сосюра, М. Хвильовий, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, М. Івченко, М. Куліш, М. Зеров, М. Рильський, Є. Плуж-ник, Г. Косинка, М. Семенко, Ю. Яновський, Тодось Осмачка, М. Бажан та ін. Привертає увагу дивовижне нуртування розмаї¬тих стильових течій, що ніби водночас вибухнули в художньому часопросторі,— авангардизм зі своїми відгалуженнями (футуризм і конструктивізм), революційний романтизм, неоромантизм, нео¬реалізм, необароко, «неокласика», імпресіонізм, експресіонізм тощо. Злива різних видань, калейдоскоп літературних угрупо¬вань («Плуг», «Гарт», «Аспанфут», ВАПЛІТЕ, МАРС, ВУСПП та ін.), потоки маніфестів і декларацій, пристрасні полеміки про сутнісні проблеми творчості,— справді, нелегко було молодому митцеві зорієнтуватися в такій стихії. Здавалося, перед ним від¬крилися широкі перспективи художнього самоствердження. Це давало підстави вважати 20-ті рр. «ренесансними». Ідеться про свіжі, оновлювальні процеси, що мали свій конкретно-історичний зміст, відмінний від змісту класичного Відродження, зорієнтова¬ного на універсальні критерії, поціновуваного як одна з органіч¬них ланок поступу європейського мистецтва. Інша річ — україн¬ське відродження, що сприймається як спонтанний порив уперед, але часто з поглядами, оберненими в минувшину, у накопичені вчорашні проблеми.
Мовиться не про одне відродження, а про їх низку, що витворює основу українства, коли з певної черго¬вої національної катастрофи поставало нове покоління, представ¬лене переважно письменниками, аби нарешті розв'язати не лише естетичні, а й національні та соціальні питання. Така доля спіт¬кала й творче покоління 20-х рр. XX ст.— неоднорідне, позна¬чене різними орієнтаціями на художнє та позахудожнє життя, що не могло не призвести до внутрішнього розмежування, харак¬теризувало своєрідність літературних угруповань. Адже АСПИС (Асоціація письменників), що склала 1924 р. основу для форму¬вання «Ланки» (з 1925 р. МАРС — Майстерня революційного слова) та «неокласиків», а також ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури, 1925—1928 рр.) ставили собі мету — писати справжню літературу, що відповідала б високим есте¬тичним критеріям. В інших організаціях, що різнилися тільки назвами («Плуг», або Спілка селянських письменників, 1921- 1925 рр.; «Гарт», або Спілка пролетарських письменників, 1922-1925 рр.; ВУСПП — Всеукраїнська спілка пролетарських пись¬менників, 1927-1932 рр.; «Молодняк» — Спілка комсомольських письменників,. 1927-1932 рр.), панував неприпустимий для твор¬чості партійно-адміністративний стиль. їхні зусилля спрямову-валися на культивування безперспективного «пролетарського реалізму», перейнятого не художнім, а чужим для мистецтва класовим духом. Решта течій проголошувалася «буржуазними», «попутницькими». Проти них велася нещадна боротьба. Хоча саме й «попутники», а не опікувані компартією «пролетарські письмен¬ники», збагатили нашу літературу творами нев'янучої цінності. Літературна ситуація. Українські письменники 20-х рр. XX ст. розрізняли дві дійсності — національне, близьке їм відро¬дження, та невідповідну його змістові більшовицьку версію життя, задля якої вимагалося заперечувати минувшину, виповнюватися класовою ненавистю. Світ розчахнувся, як писав М. Рильський, «на «так» і «ні» — на «біле і червоне», зумовивши болісне роз-двоєння людської душі. Неприхована правда промовляла у тво¬рах «Я (Романтика)» М. Хвильового, «Смерть» Б. Антоненка-Давидовича, «Третя революція» В. Підмогильного, у збірках «Дні» Є. Плужника, «На пожарищі» Д. Фальківського, приго¬ломшувала сучасників масштабами трагедії громадянської війни, спровокованої більшовиками. Література лишилася вірною гума¬ністичним принципам. Вона зберігала віру в незнищенні духовні цінності, хоч і сама зазнала впливу руйнівних чинників.
3. Художньо-стильові напрями й течії в літературі
До того чи іншого літературного напряму належать пись¬менники, які мають спільні принципи художнього зображення, естетичні ідеали та уподобання (тобто спільний художній метод). Найвизначнішими в історії літератури нового часу літератур¬ними напрямами й водночас художніми методами (та стилями) є бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, нату¬ралізм, модернізм, постмодернізм тощо.
Окремо слід сказати про соцреалізм, модернізм та постмодерн як методи, що використовувалися (чи використовуються) укра¬їнською літературою. Модернізм
Загальна назва сукупності літературних тенденцій нереаліс¬тичного характеру на межі ХІХ-ХХ ст. Головні ознаки: перевага інтуїтивного, ірраціонального начала над логічно-раціональним;вищість таланту й мистецтва;
• головним знанням уважалася не наука, а поезія, краса, що здатна проникати в глибини буття;
• звільнення мистецтва від практичних цілей («мистецтво для мистецтва») та від жорстких канонів.
Модернізм виник у Франції, пов'язаний з іменами Ш. Бодлера, А. Рембо, П. Верлена, Е. Верхарна, М. Метерлінка, В. Брюсова, О. Блока, Р.-М. Рільке. В українській літературі модернізм набув специфічних рис, ставши перш за все рухом до новітніх євро¬пейських течій. Українські модерністи: поети «Молодої музи» (П. Карманський, В. Пачовський, О. Луцький), «Української хати» (М. Вороний, О. Олесь, М. Євшан, Г. Чупринка).
Модернізму притаманні конструктивність, віра в прогрес та гуманістичні ідеали, чим він принципово відрізняється від постмодернізму. У межах модернізму виділяють такі літературні течії: символізм, імпресіонізм, експресіонізм, футуризм, авангар¬дизм (деякі вчені вважають авангардизм окремим явищем через його деструктивну направленість), сюрреалізм, неоромантизм.
Символізм
Напрям у мистецтві, відгалуження модернізму. Виник у Фран¬ції в 70-х рр. XIX ст. (С. Малларме, А. Рембо, П. Верлен). Основні риси: для символістів мистецтво не відображення життя (як для реалізму), а «медіум», посередник між цим світом і вищим ірра¬ціональним, доступним лише на рівні інтуїції, через натяк і сим¬вол. Відповідно у творі за зовнішнім конкретним змістом пови¬нен ховатися інший, таємний. Об'єкт мистецтва — символ, що асоціюється з іншими, вищими сферами. «Інший» світ може бути відкритий через мистецтво поезії й музики, звідси намагання вне¬сти в письменство «дух музики». Література, на думку символіс¬тів, є не функціонером, а самоцінним виявом прекрасного, тобто естетична функція ставилася на перше місце.
В українській літературі символізм з'явився на початку XX ст. Повністю розкритися не зміг через несприятливі історичні умови, проте його риси бачимо в поезії представників «Молодої музи» (В. Бирчак, П. Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький, В. Пачов¬ський, С. Чернецький) та «Української хати» (О. Олесь, М. Воро¬ний, М. Євшан, Г. Чупринка), після революції — «Музагет» (П. Тичина, Д. Загул, М. Терещенко, О. Слісаренко, Я. Савченко, В. Кобилянський), останнім «спалахом» вважається творчість групи «Митуса» (Р. Купчинський, В. Бобринський, О. Бабій, Ю. Шкрумеляк).Імпресіонізм
Напрям у мистецтві, відгалуження модернізму. Завдання імп¬ресіонізму — передати світ таким, яким його відчуває автор, відтворити мінливі відчуття та переживання. Первісно виник у малярстві (назва — від картини К. Моне «Імпресія. Схід сонця»), у літературі чіткої поетики не виробив, наближаючись то до натуралізму чи реалізму (в прозі), то до символізму (в поезії). Основні риси: уривчастий, фрагментарний суб'єктивний опис, багатий кольоро- та звукопис, передача різних внутрішніх ста¬нів автора.
Представники: брати Гонкури, А. Доде, Гі Де Мопассан, С. Цвейг. В українській літературі елементи імпресіонізму спосте¬рігаємо у М. Коцюбинського, Г. Михайличенка, М. Хвильового.
Експресіонізм
Напрям у мистецтві, відгалуження модернізму. Також уважається течією авангардизму. Протистоїть реалізму та імпресіо¬нізму. Головним завданням експресіонізму є відображення максималізованого авторського переживання через напругу переживань та емоцій. Для експресіонізму характерні: загострена «нервова» емоційність, ірраціональність, гіперболічність, гротеск, фраг¬ментарність письма, одноколірність чи протиставлення барв. Часто у творчості експресіоністів поєднуються зовні протилежні явища: буденність і космічність, вульгарність і пафос, пацифізм і революційність. Представники: Г. Тракль, Б. Брехт, М. Брод. В українській літературі — В. Стефаник (окремі риси), Ю. Клен, М. Хвильовий, М. Куліш.
Футуризм
Один із напрямів авангардизму початку XX століття, відгалу¬ження модернізму. Головні ознаки: деструктивна направленість щодо класичних художніх зразків, урбанізм (зображення й есте¬тизація міста як головного місця подій), епатажність, прагнення створити мистецтво майбутнього (звідси й назва). Футуристи нама¬галися абсолютно оновити мистецтво на всіх рівнях — аж до сло¬вотворення, поєднання письменства з малярством та кіно.
Першим теоретиком футуризму був італієць Т. Марінетті. У Росії його представляли І. Северянін, В. Хлєбніков, В. Маяковський, в українській літературі — М. Семенко, Г. Шкурупій. Виконавши прогресивну на певному етапі деструктивну роль, футуризм, як і загалом авангардизм, відійшов у минуле. Певні риси футуризму простежуються в неоавангардистів кінця 80-х — початку 90-х рр. XX ст., зокрема групи «Червона фіра».
Авангардизм
Поєднання течій у мистецтві, що виникають у кризові періоди, коли певний напрям або стиль уже вичерпав себе, а створені ним «канонічні зразки» перетворилися на кліше. Авангардизм запере¬чує та викриває їх шляхом висміювання, пародіювання, гротеско¬вого поєднання. Головна функція авангардизму — деструктивна, його мета — «очищення шляху» для нового, що має прийти в мис¬тецтво. Авангардизм не є конструктивним, не здатен на створення власних цінностей. Тому він виникає «хвилями», з часом, вико¬навши свою місію, зникає. З погляду історії літератури авангар¬дизм XX століття вважають одним із відгалужень модернізму. Його риси бачимо в кубістів, експресіоністів, дадаїстів.
В українській літературі XX століття авангардизм виникав двічі: у 20-х роках, коли виникла потреба оновлення народницької літератури (пов'язаний з іменами поетів-футуристів М. Семенка, Г. Шкурупія) і в кінці 80-х — на початку 90-х (неоавангардизм), викривши штучні та зужиті аспекти літератури соцреалізму (групи «Бу-Ба-Бу»,»ЛуГоСад», «Нова дегенерація»).
Неоромантизм
Стильова течія модернізму в українській літературі початку XX ст. Леся Українка називала його «новоромантизмом». На від¬міну від класичного романтизму, який проголошував розрив між дійсністю та ідеалом, неоромантизм вважав за можливе їх поєд-нання завдяки силі волі людини, її потягу до втілення мрії, здій¬снення неможливого. В українській літературі неоромантизм виявився в драматургії Лесі Українки, творчості митців «розстрі¬ляного відродження» (О. Близько, М. Йогансен, Ю. Яновський) та «празької школи» (О. Ольжич, О. Теліга), у романі «Тигро¬лови» І. Багряного. У зарубіжній літературі він виявляється у творах Р. Кіплінга, Р.-Л. Стівенсона, Г. Ібсена, Е.-Л. Войнич, Дж. Лондона, К. Гамсуна, М. Гумільова.
Соцреалізм
Соціалістичний реалізм. Псевдохудожній метод, проголоше¬ний єдино можливим і найдосконалішим у радянській літературі, по суті — набір жорстких догм і шаблонів. Визначальними для нього були позалітературні й позаестетичні принципи: партій¬ність (висловлення у творі позиції Компартії як єдино можли¬вої ідеї), перекручені поняття народності та інтернаціоналізму, крайня заангажованість.
Поняття прекрасного могло застосовуватися тільки для про¬славлення радянського ладу та його містифікованих, реально не існуючих героїв (Павлик Морозов, Олександр Матросов), потворне — у зображенні всіх представників інших суспільних устроїв та ворогів ладу.
З погляду поетики прикметними рисами (точніше, вимогами, які формулювалися на з'їздах і висловлювалися в постановах) соцреалізму є: історичний оптимізм (кінцевим результатом істо¬ричного прогресу є комунізм); конфлікт у радянській дійсності с боротьбою хорошого зі ще кращим, а потворне — окремими недоліками, обов'язково подоланими у творі; вузька робітничо-селянська тематика; сакралізація радянської історії та вождів; обов'язковою була наявність позитивних героїв (комуністів) і нега¬тивних. Соцреалістична критика твори сучасників оцінювала винятково з точки зору втілення догм. У випадку їх недотримання творчість отримувала ярлики «буржуазна» та «націоналістична», вилучалася з бібліотек, надалі не публікувалася, автор піддавався цькуванню в пресі, а за значні відхилення — репресіям. Твори класики оцінювалися з точки зору «передбачення» радянського ладу, у випадку неспівпадіння — генії перетлумачувалися у вигід¬ному світлі й навіть містифікувалися (Т. Шевченко — атеїст), митці меншого масштабу просто замовчувалися.
У той же час у середовищі соцреалізму з'являлися високо¬мистецькі твори, які відповідали деяким його вимогам, але ста¬вили гуманізм вище партійності (наприклад, «Собор» О. Гончара). Загалом соціалістичний реалізм був набором догм, створених для контролю партії над письменниками, перетворення літератури в агітацію.
Заангажованість
Насиченість літератури пафосом суспільно-політичної, гро¬мадянської чи національної проблематики. Заангажованість літератури — прояв суспільної відповідальності митця за резуль¬тати своєї творчості. Панівна в СРСР теорія партійності літе¬ратури призвела до крайнього ступеня заангажованості пись¬менства, до продукування творів за попередньо розробленими ідеологічними зразками та нормами (соцреалізм). Це спричи¬нило появу великої кількості малохудожніх творів — псевдолітератури.
Заангажованість літератури зростає в період змагань понево¬лених народів за незалежність. Критики-народники (С. Єфремов та ін.) надавали заангажованості великого значення, протистав¬ляючи її естетиці. Талановиті митці, зокрема, «празької школи» змогли поєднати заангажованість з високою художністю, давши приклад удалого розв'язання проблеми.
Постмодернізм
Загальна назва сукупності літературних тенденцій другої поло¬вини XX — початку XXI ст., що виникли після модернізму. Постмодернізм став реакцією на ідеологічну кризу гуманізму після Другої світової війни, також увібрав авангардистську «втому від культури», пересиченість культури («все вже написано»).
Ідейні риси: історична іронія; зневіра в прогрес; ідея цикліч¬ності часу і вічної повторюваності; зневіра в будь-яку ідею, яка бачиться знаряддям маніпуляції; відчуття пересиченості західної цивілізації. Риси поетики: інтертекстуальність (творення свого тексту з чужих); колаж і монтаж («склеювання» різнорідних фрагментів); гра з часом, з історією; широке використання алюзій; іронія, яка пронизує весь твір; тяжіння до прози ускладненої форми (романи з «вільним» розташуванням розділів). Першим постмодерністом вважається Гюнтер Грасс («Бляшаний барабан», 1947 р.). Визначні представники: У. Еко, Х.Л. Борхес, М. Павич, М. Кундера, П. Зюскіпд, В. Пєлевін, й. Бродський, Ф. Бегбедер. В українській літературі (як і в російській пост-СРСРівській) постмодернізм став реакцією на диктат соцреалізму, органічно поєднавшись з неоавангардизмом. Представники: Ю. Андрухович, О. Ірванець, Ю. Іздрик, Т. Прохасько.
4. Основні літературні організації, угрупування 1920-х років XX ст.
Символістські групи
Символізм— одна із сти¬льових течій модернізму, що виникла в останній третині XIX ст. у Франції спочатку в поезії, а згодом поширилася на живопис і театр,' уплинувши на європейську й американську літературу XX ст. Замість традиційного образу символісти прагнули вира¬зити індивідуальний емоційний досвід за допомогою символізо¬ваної мови, зокрема символу. Вони заглиблювалися у внутріш¬ній, ірраціональний світ, прагнучи передати таємницю існування людського «Я» за допомогою індивідуального вживання мета¬фор й образів-символів. Важливу роль відводили милозвучності, кольору, відтінкам, дбайливо дібраним словам, які спроможні відбити прихований внутрішній світ, таким чином наповнивши новим сенсом романтичну концепцію двосвітності.
Основоположником символізму у Франції був С. Малларме, автор поезій «Осіння скарга», «Лебеді». До символістів у Польщі належали Б. Лесм'ян, в Австрії — Р.-М. Рільке, у Бельгії — М. Метерлінк, автор п'єси «Синій птах». Український симво¬лізм до революції 1917 р. репрезентували М. Вороний, О. Олесь, Г. Чупринка, П. Карманський, М. Філянський, деякими аспек¬тами Б. Лепкий.
В Україні після Лютневої революції 1917 р. найперше вия¬вили себе символісти. П. Тичина, Я. Савченко, О. Слісаренко, В. Кобилянський, Д. Загул та ін. заснували в Києві символіст¬ську школу «Біла студія», що й видала збірник «Літературно-критичний альманах» (1918 р.), спрямований проти народниць: ких поглядів на літературу. Його редактором був поет-символіст Яків Савченко. Тут оприлюднили свої твори П. Тичина, П. Сав¬ченко, Я. Савченко, О. Слісаренко, Д. Загул, М. Терещенко.
У цьому ж році символісти утворили монолітну групу «Музагет» (Музагет — грецький епітет покровителя муз Аполона). До цієї групи належали Я. Савченко, Д. Загул, М. Терещенко, В. Кобилянський, М. Жук, В. Ярошенко та ін. Естетичну плат¬форму виклав Ю. Іванів-Меженко в програмній статті «Творчість індивідуума і колектив» («Музагет», 1918 р.), у якій стверджував самоцінність мистецтва й творчої особистості: «Творчий індиві¬дуум тільки тоді може творити, коли визнає себе вищою істотою над загалом» і не підлягає колективові, хоча й відчуває з ним свою національну спорідненість. Це типово символістська кон¬цепція мистецтва. Настільки це були сміливі судження, що біль¬шовицька влада закрила друкарню, в якій опубліковано альма¬нах, а музагетівці мало не потрапили у в'язницю. У «Музагеті», окрім творів символістів, оприлюднено було статті Ю. Меженка про «Сонячні клернети» П. Тичини та М. Вурачека про образо¬творче мистецтво, Л. Курбаса про новітню німецьку драму.
Словацький дослідник М. Неврлий уважає автора «Сонячних кларнетів» найвидатнішим представником українського симво¬лізму^
1920 р. символісти видають альманах «Гроно», але залучають до нього й імпресіоністів та футуристів (В. Поліщука, Г. Шурупія, Г. Косинку). 1922 р. «гронівці» в Катеринославі видали авангард¬ний альманах «Вир революції». Деякі «музагетівці» у 1923 р. ввій¬шли в «Аспис», поступово розсіюючись серед інших угрупувань.
Футуристські угрупування
Футуризм (від лат. їиіигит — майбутнє) був відгалужен¬ням модернізму, ставши одним із напрямів авангардизму. Його творці заявляли, що творять «мистецтво майбутнього», заперечу¬ючи його суспільну функцію та ідейний намір митця, і ставили за мету розміщанення людини та доби.
В Україні футуризм зародився з іменем М. Семенка, який, послухавши виступ В. Маяковського в політехнічному інституті, вирішив писати в дусі футуризму. Це засвідчили його перш збірки «Ргеїшіе», «Дерзання», «Кверофутуризм» (від лат. ^ие^о — шукати), що з'явилися в Києві 1913-1914 рр. Але першу україн¬ську футуристичну організацію «Фламінго» він утворив у 1919 р., до якої увійшли О. Слісаренко, Гео Шкурупій, В. Ярошенко, художник А. Петрицький та ін. Вони пропагують модернізм у мис¬тецтві, протиставляючи його народницькій літературі, видають «Універсальний журнал», «Мистецтво» (редактор М.. Семенко). Поступово українські футуристи лівіють, а то й «сповзають» на пролеткультівські позиції. Символами футуристів була жовта лілія та жовта блуза, яку замінюють синьою, що мало вказувати на їх пролетарське походження (з такими атрибутами вони про¬водили літературні вечори).
1921 р. О. Слісаренко утворює науково-мистецьку групу «Ком-космос» (Комуністичний космос), а на початку 1922 р. М. Семенко перетворює її в «Аспанфут» (Асоціація пянфутуристів, слово пан — все, всеохоплюючий), у 1923 р. її перейменовано в «Комункульт». Активними членами були М. Семенко, Гео Шку¬рупій, Юліан Шпол (псевдонім М. Ялового), О. Слісаренко, Гео Коляда, М. Щербак, до неї увійшли символісти Я. Савченко, М. Терещенко та ін.
Українські панфутуристи стояли на таких засадах: засудили «салонову» буржуазну культуру, проголосили деконструкцію (руйнування) мистецтва, пропонуючи створити нове «мегамистецтво» — штучний синтез різних галузей культури й спорту. Оскільки засудили індивідуалізм як міщанство, то відкидають і лірику як «буржуазний» жанр. Мовляв, нова доба вимагає роз¬витку драми, що й зумовило появу авангардного театру, неперевершеним творцем якого був Л. Курбас. Вони оголосили динамізм художнім стилем нового мистецтва.
1927 р. М. Семенко утворив організацію «Нова ґенерація» й видавав до 1930 р. під цією назвою журнал, який найбільше європеїзував тогочасну українську літературу, пропагуючи під пролетарськими гаслами новітні художні стилі.
Відомо десять маніфестів українських футуристів, які опри¬люднювалися, окрім української, ще й французькою, англій¬ською та німецькою мовами, адже футуристи дбали про те, щоб їх знали і в Європі.
Словом, поки «пролетарська література» була слабкою,- укра¬їнське письменство розвивалося вільно й інтенсивно, утверджу¬ючи по-європейськи модерністське мистецтво. Лівої орієнтації були харківські пролеткультівські організації і «Уукраїнська федерація пролетарських письменників і митців», Цех каменярів» (1918 р.), які відкидали класичну спадщину и стояли на нігілістичних позиціях щодо української мови, роз¬питку національної культури в Україні, чим відштовхнули від 0Єбе митців. За словами О. Білецького, пролеткультівські групи и Україні були провінціальними відділами московського Пролеткульту й для розвитку української літератури зробили дуже мало. Тільки в більшовицькому Харкові вони почувалися самовпевнено, Видали альманах «Арена», російськомовні журнали «Пролетар-0КОЄ творчество», «Рабочий журнал». Активними учасниками пролеткульту були російськомовні письменники 3. Невський, О. Радугін, а також українські В. Еллан-Блакитний, В. Сосюра, В. Коряк, С. Пилипенко,М. Майський. Проте український пролеткульт не мав якихось помітних художніх досягнень і 1924 р. фак¬тично припинив своє існування, але його роль перебрали на себе ВУАПП (Всеукраїнська асоціація пролетарських письменників), НУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників).
Помітною була організація «Гарт» (1923-1925 рр.), назву якої утворено від слова «гартованці», запозиченого з роману «Божки» (1914 р.) В. Винниченка, у якому так називалося товариство робітників. «Гарт» очолив відомий поет В. Еллан-Блакитний. Серед перших членів «Гарту» були К. Гордієнко, І. Дніпровський, 0. Довженко, М. Йогансен, О. Копиленко, І. Кулик, В. Сосюра, II. Тичина, М. Хвильовий та ін. У статуті оприлюднювалося, що пролетарські митці поширюватимуть комуністичну ідеологію, користуватимуться українською мовою як знаряддям творчості, пропагуючи активну роль мистецтва у вихованні читача, нової людини. Від письменників вимагалося оспівувати сучасність, писати твори, які б у масах викликали настрої бадьорості й жит¬тєздатності. Платформу організації виклали В. Блакитний у статті «Без маніфесту» та І. Кулик у статті «На шляхах до пролетар-ського мистецтва», який пролетарських письменників уважав «мистецьким авангардом переможного класу». У цій статті автор гостро атакував «буржуазне мистецтво», тобто класичну спадщину й радив, яким чином диктатура пролетаріату, нова влада має при¬хиляти до себе письменників (пропонувати їм гарні помешкання, добре оплачувані посади, високі гонорари за видані книжки). Він закликав письменників облишити тему громадянської війни й оспівувати «натхненну побудову нового суспільства». «Проле¬тарських письменників» мала об'єднувати марксистська ідеоло¬гія, так звана класова позиція. В естетиці надавалась перевага змісту над формою. Це був спрощений погляд на роль мисте¬цтва в суспільстві, зумовлений утилітарним його розумінням як потреби дня. 1926 р. «Гарт» припинив своє існування й на його уламках партійні функціонери створили лівацьку ВУСПП, яка в 1927-1932 рр. відповідала російському РАППу (Російська асо¬ціація пролетарських письменників).
ВАПЛІТЕ. У 1926 р., коли керівник «Гарту» В. Еллан-Блакитний був хворий* спілка розпалася. М. Хвильовий утворив нову літературну організацію ВАПЛІТЕ, прагнучи вивести українську літературу на світові вершини мистецтва. Ваплітяни боролися проти політизації літератури, за високу письменницьку майстер¬ність і відкидали більшовицькі командні методи організації літе¬ратурного процесу. ВАПЛІТЕ організувалась як академія, тобто така назва, на думку її організаторів, зобов'язувала академічно, себто серйозно й відповідально ставитись до творення нового мис¬тецтва. Вони закликали митців глибоко освоювати класичну спадщину, а тому дотримувались непримиренної позиції щодо неуцтва, халтури, графоманства, що заполонили пролетарську літературу. З огляду на це умови вступу до ВАПЛІТЕ були важкими, особливо враховувалася письменницька кваліфікація. Під цією ж назвою видавали журнал, у шостому числі якого 1928 р. опубліковано другу частину роману «Вальдшнепи» М.' Хвильового, за що його було заборонено й знищено. Організацію очолили М. Хвильовий, М. Яловий, О. Досвітній. До неї входили М. Бажан, О. Довженко, Г. Епік, М. Йоганесен, Г. Коцюба, О. Копиленко, М. Куліш, А. Любченко, Ю. Смолич, В. Сосюра, П. Тичина та ін. Під час літературної дискусії 1925-1928 рр.М. Хвильовий зазнав з боку компартії гострих нападів, а тому, щоб урятувати ВАПЛІТЕ від розгрому, він вийшов з організації. її очолили М. Куліш та Г. Епік. Але внаслідок переслідування партійними органами вона на початку 1928 р. саморозпустилася. Тоді письменники згурту¬валися навколо альманахів «Літературний ярмарок», «Універ¬сальний журнал», які в тодішніх складних умовах найбільше європеїзували українську літературу. Однак українських провід¬них митців продовжували й далі переслідувати вуспівці, заяв¬ляючи, що ваплітяни здійснюють черговий маневр, щоб «при¬спати пильність партії». Урешті колишні члени «ВАПЛІТЕ» об'єдналися в організацію «Пролітфронт» (Пролетарський літе¬ратурний фронт).
«Плуг». На інших позиціях стояли учасники літературної організації «Плуг», що виникла в Харкові в березні 1922 р. Вона об'єднала селянських письменників. її очолив байкар і прозаїк С. Пилипенко. До «Плугу» входили Д. Бедзик, С. Божко, М. Би-ковець, В. Гжицький, А. Головко, Г. Епік, Наталя Забіла, О. Ко-пиленко, В. Минко, Галина Орлівна, І. Сенченко, П. Усенко, Вар¬вара Чередниченко та ін. Видавали журнал «Плужанин» (1925-1927 рр.), а також двотижневий часопис «Плуг» (1928-1932 рр.). Платформу організації виклали С. Пилипенко, П. Панч, А. Панів, І. Кириленко та І, Шевченко. Вони рішуче виступили проти «російської шовіністичної буржуазії», яка «намагалася зада¬вити» українську мову й культуру. «Плужани» задекларували про своє бажання творити нову культуру, а в художніх творах змальовувати життя нового села у світлі «настанов компартії», закликали критично ставитись до мистецтва минулого, у сфері естетики захищали марксистську тезу про перевагу змісту твору над його формою. Вони проводили масові вечори, «понеділки», які збирали велику аудиторію. Тут зачитувалися твори не тільки письменників-харків'ян, а й О. Кобилянської, В. Стефаника, обго¬ворювалися нові мистецькі явища. На цих вечорах схрещувалися естетичні позиції пролеткультівців, гартованців, прибічників «динамізму й конструктивізму». Так формувалися нові літера¬турні школи, нові концепції мистецтва й творчості. «Плужани» проводили велику культурницьку роботу на селі. Але цей «масовізм» — гонитва за кількістю учасників організації, утворення безкінечних секцій, визнання кожного «сількора» й «робкора» «письменником» — виявився суттєвим недоліком організації. У ході літературної дискусії 1925-1928 рр. «Плуг» зазнав серйоз¬ної критики за «масовізм» й «червоне просвітянство». Оскільки талановитих письменників оточувало велике коло малоздібних креаторів (творців), то термін «плужанин» став синонімом про¬вінційної обмеженості, низького художнього рівня, примітивізму у змалюванні людської психології.
На лівацьких позиціях стояли креатори «Молодняка», спілки комсомольських письменників (1926-1932 рр.). До організації входили С. Воскресенко, І. Гончаренко, Я. Гримайло, С. Голо-ванівський, Б. Коваленко, П. Колесник, О. Корнійчук, С. Кри-жанівський, Т. Масенко, Л. Первомайський, Л. Смілянський, А. Шиян, М. Шпак та ін. Платформа була викладена в журналі «Молодняк» (1927, №3). «Молодняківці» оголосили себе «бойовим загоном пролетарського фронту» й пропагували «інтернаціональну ідеологію пролетаріату». Тут не обійшлося без вульгаризації мис-тецтва: ідеологічно витримане римоване гасло ставилося вище ліричного вірша; романтика оголошувалася чужою й ворожою «справі пролетаріату». Статті молодих критиків відзначалися ортодоксальністю, брутальною розправою з інакодумцями.
Такому ідеологічному тиску прагнули протистояти митці «Ланки» (В. Під могильний, Є. Плужник, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Б. Тенета, М. Івченко, Г. Косинка та ін.); група письменників «МАРС», «Жовтень» (1925 р.), що вийшли з «Аспанфуту» (В. Десняк, Іван Ле, М. Терещенко, Ю. Яновський, Ф. Якубовський, В. Ярошенко). Спілка письменників «Західна Україна» (1925-1933 рр.) об'єднала митців, вихідців із Західної України. 1933 р. їх усіх було репресовано, тільки кілька! з них, пройшовши сталінські концтабори, вижили (В. Гжицький; М. Марфієвич, Ф. Малицький).
5. Розстріляне відродження
Розстріляне відродження — літературно-мистецьке покоління-20-х — початку 30-х рр. XX ст. в Україні, яке дало високоху¬дожні твори в галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.
Термін «розстріляне відродження» вперше запропонував діас-порний літературознавець Юрій Лавріненко, уживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-1930-х рр. За це десятиліття (1921-1931 рр.) українська культура спромог¬лася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть перева¬жити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 р. в Україні нараховувалося 5000 письмен¬ників).
Початком масового нищення української інтелігенції вважа¬ється травень 1933 р., коли 12—13 травня стався арешт Михайла Ялового й самогубство Миколи Хвильового.
Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало З листопада 1937 р. Тоді «на честь 20-ї річниці Великого; Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за виро¬ком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада, також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козо-ріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.
Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити сталінський режим розгорнув масові репресії. У сучасну
Публіцистику, наукову літературу увійшов образ «розстріляного відродження». У 1930 р. був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для від¬ділення України від СРСР. Головні обвинувачення були висунені Проти віце-президента Всеукраїнської Академії наук С. Єфремов. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були акаде¬міки, професори, учителі, священнослужитель, студенти. Були ті несені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки іі культури, жорстокі розправи проводилися без відкритих про¬цесів. Закрили секцію історії Академії наук, був арештований М. Грушевський. Його незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели й кінорежисера О. Довженка.
У 1938-1954 рр. було репресовано майже 238 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радян¬ської влади, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції. За підрахунками істориків літератури, з них 17 роз¬стріляні, 8 покінчили життя самогубством, 16 пропали безві¬сти, 7 померли в ув'язненні. Зазнавав арешту М. Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстрі¬ляні Г. Косинка, М. Зеров, М. Семенко. Покінчив життя само¬губством М. Хвильовий, який мужньо намагався врятувати бага¬тьох товаришів.
Закрили театр «Березіль», арештували й розстріляли все¬світньо відомого режисера Л. Курбаса. Жорстокої розправи зазнали митці кобзарського цеху. За різними підрахунками впро¬довж 1930-х років московською владою було розстріляно від 200 до 337 кобзарів, бандуристів та лірників, серед загиблих — композитор і мистецтвознавець, засновник харківської школи бандури Гнат Хоткевич.
Про масштаби репресій говорить і такий факт: з 85 вчених-мовознавців репресували 62. Лише наркомат освіти «очистили» від 2 тисяч співробітників.