Валентина Олександрівна Осєєва Оповідання


          Чарівне слово

Переклад з російської М. Познанська

  Маленький дідусь з довгою сивою бородою сидів на лавці і парасолькою креслив щось на піску.

— Посуньтесь, — сказав йому Павлик і сів скраєчку.

  Дідусь посунувся і, глянувши на червоне, сердите обличчя хлопчика, запитав:

— З тобою щось скоїлося?

— Ну й нехай! А вам хіба що? — покосився на нього Павлик.

— Мені то байдуже. А ось ти щойно галасував, плакав, сварився з кимось...

— Ще б пак! — сердито буркнув хлопчик. — Я скоро зовсім утечу з дому.

— Втечеш?

— Утечу! Через одну Оленку втечу. — Павлик стиснув кулаки. — Я зараз її мало не відлупцював. Жодної фарби не дає! А у самої он скільки!

— Не дає? Пусте, через це тікати не варто.

— Не лише через це. Бабуся за одну морквину з кухні мене прогнала... просто ганчіркою, ганчіркою...

— Дурниці! — сказав дідусь. — Один насварить, другий пожаліє.

— Ніхто мене не жаліє! — вигукнув Павлик. — Брат на човні їде кататися, а мене не бере. Я йому кажу: «Візьми краще, все одно я від тебе не відстану, весла поцуплю, сам у човен залізу!»

Павлик стукнув кулаком по лавці. І раптом замовк.

— Отже, не бере тебе брат?

— А чого це ви все питаєте?

Дідусь розгладив довгу бороду.

— Я хочу тобі допомогти. Є таке чарівне слово...

Павлик роззявив рота.

— Я скажу тобі це слово. Але запам'ятай: говорити його треба тихим голосом, дивлячись прямо у вічі тому, з ким розмовляєш. Запам'ятай —— А яке слово?

  Дідусь нахилився до самісінького вуха хлопчика. М'яка борода його торкнулася Павликової щоки. Він прошепотів щось і голосно додав:

— Це чарівне слово. Але ти не забудь, як треба говорити його.

— Я спробую, — усміхнувся Павлик, — я зараз же спробую. — Він схопився і побіг додому. Оленка сиділа за столом і малювала. Фарби — зелені, сині, червоні лежали перед нею. Побачивши Павлика, вона в цю ж мить згребла їх у купу й накрила рукою.

«Обдурив дідусь! — з досадою подучав хлопчик. — Хіба така розуміє чарівне слово! ..»

  Павлик боком підійшов до сестри і смикнув її за рукав. Сестра оглянулася. Тоді, дивлячись їй у вічі, тихим голосом хлопчик попросив:

— Оленко, дай мені одну фарбу... Будь ласка...

Оленка здивовано підвела на нього очі і збентежено промурмотіла:

— Я-ку тобі?

— Мені синю, — боязко сказав Павлик.

  Він узяв фарбу, потримав її в руках, походив з нею по кімнаті й віддав знову сестрі. Йому не потрібна була фарба. Він думав тепер тільки про чарівне слово.

«Піду ще до бабусі. Вона саме куховарить. Прожене чи ні?»

  Павлик відчинив двері в кухню. Бабуся знімала з дека гарячі пиріжки. Онук підбіг до неї, обома руками повернув до себе червоне, зморшкувате бабусине лице, подивився їй у вічі й прошепотів:

— Дай мені шматочок пиріжка... будь ласка.

  Бабуся випросталась. Чарівне слово так і засяяло в кожній її зморшці, очах, усмішці.

— Гаряченького... гаряченького захотів, голубе мій! — примовляла вона, вибираючи найкращого, рум'яного пиріжка.

Павлик підстрибнув на радощах і розцілував бабусю в обидві щоки.

«Чарівник! Чарівник!» — говорив сам до себе, згадуючи дідуся.

  За обідом Павлик сидів принишклий і прислухався до кожного братового слова. Коли брат сказав, що поїде кататися на човні, Павлик поклав руку йому на плече і тихо попросив:

— Візьми мене, будь ласка.

За столом одразу всі замовкли. Брат звів брови й усміхнувся.

— Візьми його, — раптом сказала сестра. — Хіба тобі важко?

— Та чому б і не взяти? — усміхнулась бабуся. — Авжеж візьми.

— Будь ласка, — повторив Павлик.

  Брат голосно засміявся, поплескав хлопчика по плечу, скуйовдив йому чуба.

— Ой ти, мандрівник! Ну, гаразд, збирайся! «Допомогло! Знову допомогло!»

Павлик вискочив з-за столу й побіг на вулицю.

  Та в сквері дідуся вже не було. Лавка була порожня, і тільки на піску лишилися накреслені парасолькою незрозумілі знаки.

 

                                     Хто хазяїн?

Переклад з російської М. Познанська

  Великого чорного собаку звали Жук. Два хлопчики, Коля й Ваня, підібрали Жука на вулиці. У нього була перебита нога. Коля й Ваня разом доглядали його, а коли Жук видужав, кожному з хлопчиків захотілося бути його хазяїном. Та хто хазяїн Жука, вони не могли вирішити, тому суперечка їхня завжди кінчалася сваркою.

  Одного разу йшли вони лісом. Жук біг попереду. Хлопчики палко сперечалися.

— Собака мій! — говорив Коля. — Я перший побачив Жука і підібрав його!

— Ні, мій, — сердився Ваня. — Я перев'язав йому лапу і носив для нього ласі шматочки!

Ніхто не хотів поступитися.

— Мій! Мій! — кричали обидва.

  Раптом  із двору лісника вискочили дві здоровенні вівчарки. Вони кинулися на Жука і повалили його на землю. Ваня швидко видряпався на дерево й крикнув товаришеві:

— Рятуйся!

  Але Коля ухопив палицю і кинувся на допомогу Жуку. Почувши галас, прибіг лісник і відігнав своїх вівчарок.

— Чий собака? — сердито запитав він.

— Мій, — сказав Коля.

  Ваня мовчав.

 

                       Сині листочки

Переклад з російської М. Познанська

У Каті було два зелених олівці. А в Оленки жодного.

От і просить Оленка Катю:

— Дай мені зелений олівець.

А Катя й каже:

— Спитаю у мами.

Приходять на другий день обидві дівчинки в школу. Запитує Оленка:

— Дозволила мама?

А Катя зітхнула й каже:

— Та мама дозволила, а от брата я не спитала.

— Тоді спитай ще брата, — говорить Оленка.

Приходить Катя наступного дня.

— Ну що, дозволив брат? — запитує Оленка.

— Та брат дозволив, але я боюся, зламаєш ти олівця.

— Я обережненько, — обіцяє Оленка.

— Гляди, — говорить Катя, — не підстругуй, не натискуй дуже, в рот не бери. Та не малюй багато.

— Мені, — каже Оленка, — тільки листочки на деревах намалювати треба і травичку зелену.

— Це багато, — говорить Катя, а сама брови хмурить. І лице невдоволене зробила.

  Подивилася на неї Оленка і відійшла. Не взяла олівця. Здивувалася Катя, побігла за нею.

— Та чого ж ти? Бери!

— Не треба! — відповідає Оленка.

На уроці вчитель запитує:

— Чого у тебе, Оленко, листя на деревах синє?

— Олівця зеленого немає.

— А чом ти у своєї подружки не взяла?

Мовчить Оленка. А Катя почервоніла як рак і каже:

— Я їй давала, а вона не бере.

Подивився учитель на обох:

— Треба так давати, щоб можна було взяти.

 

                      В одному будинку

Переклад з російської М. Познанська

  Жили собі в одному будинку хлопчик Ваня, дівчинка Таня, пес Барбос, качка Устя і курчатко Боська.

  Ось одного разу повиходили всі вони у двір і посідали на лавці: хлопчик Ваня, дівчинка Таня, пес Барбос, качка Устя та курчатко Боська.

  Поглянув Ваня праворуч, поглянув ліворуч, задер голову вгору. Нудно! Взяв та й смикнув за косичку Таню.

  Розсердилася Таня, хотіла дати Вані здачі, та бачить — хлопчик великий і дужий.

  Ударила вона ногою Барбоса. Заскавучав Барбос, образився, вищирив зуби. Хотів укусити її, але ж Таня — хазяйка, чіпати її не можна.

  Цапнув Барбос качку Устю за хвіст. Сполохалась качка, пригладила своє пір ячко. Хотіла курчатко Боську дзьобнути, та роздумала.

От і запитує її Барбос:

— Чого ж це ти, качко Усте, Боську не дзьобнула? Курчатко слабіше за тебе.

— Я не така дурна, як ти, — відповідає Барбосові качка.

— Є дурніші за мене, — каже пес і на Таню показує.

Почула Таня.

— І дурніші за мене є, — говорить вона і на Ваню дивиться.

Озирнувся Ваня, а позад нього нікого немає.

 

                           Просто бабуся

Переклад з російської М. Познанська

Вулицею ішли хлопчик та дівчинка.

  А попереду йшла бабуся. Було дуже слизько. Бабуся посковзнулася і впала.

— Потримай мої книжки! — крикнув хлопчик, віддав дівчинці портфель і кинувся допомагати бабусі.

Коли хлопчик повернувся, дівчинка запитала його:

— Це твоя бабуся?

— Ні, — відповів хлопчик.

— Мама? — здивувалася подружка.

— Ні!

— Хто ж, тітка? Чи знайома?

— Та ні ж бо, ні! — усміхаючись, відповів хлопчик. — Просто бабуся.

 

                            Помстилася

Переклад з російської А. Купрієнко

  Катя підійшла до свого столу і оторопіла: шухляда була висунута, нові фарби розкидані, пензлики забруднені, а на столі розтеклася калюжка брудної води.

— Олесю! — погукала Катя. — Олесю! — І, затуливши обличчя руками, голосно заплакала.

  Олесь просунув у двері круглу голову. Щоки й ніс у нього були вимазані фарбами.

— Я тобі нічого не зробив! — скоромовкою сказав він.

  Катя кинулася на нього з кулаками, але братик зник за дверима й через відчинене вікно стрибнув у сад.

— Я тобі помщуся! — погрожувала крізь сльози Катя.

  Олесь, як мавпочка, видерся на дерево і, нахилившись з нижньої гілки, показав сестрі «носа».

— Розревлася! Було б чого, а то за якусь там фарбу! Рюмса!

— Ти в мене теж заревеш! — кричала Катя. — Ще й як заревеш!

— Щоб я заплакав? Адзуськи, — Олесь засміявся і швидко видряпався вгору. — Ти спочатку піймай мене.

       Нараз він оступився і повис на тонкій гілці. Гілка хруснула й зламалася. Олесь упав. Катя прожогом кинулася у сад. Вона одразу

забула про свої зіпсовані фарби й сварку з братом.

— Олесю! — кликала вона. — Олесю!

  Братик сидів на землі і, затуляючи руками голову, злякано дивився на неї.

— Устань! Устань!

Але Олесь увібрав голову в плечі й зажмурився.

— Що, забився? — злякано запитувала Катя, обмацуючи Олесеві колінця. — Тримайся за мене.

Вона обняла братика за плечі і обережно поставила його на ноги.

— Тобі боляче?

Олесь кивнув і враз заплакав.

— Що, не можеш стояти? — запитала Катя.

Олесь заплакав ще голосніше й пригорнувся до сестрички.

— Я ніколи більше не братиму твої фарби... Ніколи... Ніколи... ніколи!

 

                                         Сини

Переклад з російської А. Купрієнко

  Дві жінки брали воду з криниці. До них підійшла третя. І старенький дідусь сів відпочити на камінчик.

Ось одна жінка каже другій:

— Мій син спритний і сильний, ніхто його не подужає.

— А мій співає, як соловейко. Ні в кого такого голосу нема, — каже друга.

А третя мовчить.

— Чому ж ти про свого сина не скажеш? — запитують у неї сусідки.

— А що казати? — мовить жінка. — Нічого в ньому особливого нема.

  Набрали жінки повні відра води й пішли. А дідусь— за ними. Йдуть жінки, зупиняються. Болять руки, розпліскується вода, ломить спину. Аж раптом три хлопці вибігли.

Один через голову перевертається, колесом крутиться, — милуються жінки.

Другий пісню співає, соловейком заливається, — заслухалися жінки.

А третій до матері підбіг, узяв у неї важкі відра й поніс.

Запитують жінки в дідуся:

— Ну що? Як наші сини?

— А де ж вони? — відповідає дідусь. — Я тільки одного сина бачу!

 

                                 Три товариші

Переклад з російської А. Купрієнко

  Вітя загубив сніданок. На великій перерві всі діти снідали, а Вітя стояв собі осторонь.

— Чому ти не їси? — запитав його Коля.

— Загубив сніданок...

— Погано, — сказав Коля, відкушуючи великий шматок білого хліба. — До обіду ще далеко!

— А де ти його загубив? — запитав Михайлик.

— Не знаю... — тихо сказав Вітя і одвернувся.

— Ти, напевно, в кишені ніс, а треба в торбу класти, — повчав Михайлик.

  А Володя нічого не запитав. Він підійшов до Віті, розламав навпіл шматок хліба з маслом і простягнув товаришеві.

— Візьми, їж!

 

                              Що легше?

Переклад з російської А. Купрієнко

  Пішло троє хлопчиків у ліс. А в лісі гриби, ягоди, пташки співають. Загралися хлопчики. Не помітили, як і день скінчився.

Ідуть додому — а самі бояться.

— Ох і перепаде ж нам удома!

  Зупинилися вони на дорозі й гадають, що легше: правду сказати чи вигадати якусь небилицю?

— Я скажу, — говорить перший, — що нібито на мене в лісі напав вовк, тато злякається і не сваритиме мене.

— Я скажу, — говорить другий, — що зустрів дідуся. Зрадіє мама і не сваритиме мене.

— А я правду скажу, — говорить третій. — Правду завжди легко казати, бо вона є правда і вигадувати нічого не треба.

  Розійшлися всі по домівках. Тільки-но встиг перший хлопчик сказати татові про повка — аж бачить, лісник іде...

— Нема, — каже, — у цій місцевості вовків.

Розсердився тато за першу провину а за неправду — вдвічі.

Другий хлопчик про діда розповів. А дід тут як тут — у гості йде.

  Довідалася мати правду. За першу провину розсердилася, а за неправду — вдвічі...

  А третій хлопчик як прийшов, то з порога про все щиро признався. Побурчала на нього мама та й простила.

 

                                     Печиво

Переклад з російської А. Купрієнко

  Мама висипала на тарілку печиво. Бабуся  весело забряжчала чашками.  Всі посідали до столу. Вова присунув тарілку до себе.

— Діли по одному, — строго сказав Михайлик.

Хлопчики висипали печиво на  стіл і розіклали його на дві купки.

— Рівно? — запитав Вова. Михайлик зміряв очима купки.

— Рівно. Бабусю, налийте нам чаю.

За столом було тихо. Купки печива швидко зменшувались.

— Здобне! Солодке, — говорить Михайлик.

— Угу! — відповідає з повним ротом Вова.

  Мама і бабуся мовчали. Доївши печиво, Вова глибоко зітхнув, поплескав себе по животі і виліз з-за столу.

  Михайлик  доїв останній шматочок і подивився на маму. Вона розмішувала ложечкою непочатий чай.  Перевів погляд на бабусю — вона жувала скориночку чорного хліба.

          

                                       Погано

Переклад з російської А. Купрієнко

  Собака  люто гавкав, припадаючи на передні лапи. Просто перед ним сиділо, притулившись  до паркана, маленьке кудлате кошеня. Воно широко роззявляло свого ротика й жалісно нявкало. Поблизу стояли два  хлопчики  й чекали, що буде далі.

  У   вікно виглянула жінка й миттю вискочила на ганок. Вона прогнала  собаку  й  сердито крикнула хлопчикам:

— Як вам не соромно!

— А чому соромно? Ми ж нічого не робили! — здивувалися хлопчики.

— Тож і погано! — гнівно відповіла жінка.

 

                                        Гарне 

Переклад з російської А. Купрієнко

  Прокинувся Юрко вранці. Глянув у вікно. Сонечко сяє. День гарний-прегарний. І захотілося хлопчикові самому щось гарне зробити.

Сидить собі й думає:

«Коли б моя сестричка тонула, то я врятував би її!»

А сестричка тут як тут:

— Юрчику, пограйся зі мною!

— Іди від мене, не заважай думати!

Образилася сестричка і відійшла.

А Юрко думає:

«Коли б на няню напали вовки, то я постріляв би їх!»

А няня тут як тут:

— Юрчику, прибери посуд!

— Прибери сама — мені ніколи!

Похитала головою няня. А Юрко думає далі:

«Коли б Трезорко впав у криницю, то я витяг би його!»

А Трезорко тут як тут. Хвостом крутить: «Юрчику, дай мені напитися!»

— Іди геть! Не заважай думати!

Закрив Трезорко пащу, поліз у кущі.

А Юрко до мами пішов:

— Що б мені таке гарне зробити?

Погладила мама Юрка по голівці:

— Пограйся із сестричкою, допоможи няні посуд прибрати, дай водички Трезоркові!

 

                                На ковзанці

Переклад з російської А. Купрієнко

  День був сонячний. Сяяв лід. Народу на ковзанці було мало. Маленька дівчинка, кумедно розмахуючи руками, їздила від лавки до лавки. Два школярі підв'язували ковзани й дивилися на Вітю, який виробляв різні викрутаси — то ковзав на одній нозі, то крутився дзигою.

— Молодець! — похвалив його один хлопчик.

  Вітя стрілою промчав по колу, хвацько завернув і наскочив на маленьку дівчинку. Дівчинка впала. Вітя злякався.

— Я не навмисно... — сказав він, струшуючи з її кожушка сніг. — Забилася?

Дівчинка всміхнулася:

— Колінце...

Позаду засміялися.

«Наді мною насміхаються!» — подумав Вітя і в розпачі одвернувся від дівчинки.

— Подумаєш, колінце! Рюмса! — вигукнув він, пробігаючи повз школярів.

— Іди до нас! — покликали вони.

  Вітя під'їхав до них. Вони взялися за руки й весело помчали по льоду. А дівчинка сиділа на лавці, терла забите колінце й плакала.

 

                              Сороки

Переклад з російської А. Купрієнко

   На гілляці сиділо три сороки. Старий дуб довго слухав, як вони скрекочуть, і нарешті сказав:

— Шановні сороки, а чи не полетіли б ви на луг?

   Сороки полетіли на луг. Там сюрчали коники, і квіти кивали їм голівками. Сороки сіли на пагорбок і так заскрекотіли, що всі квіти похилили голівки, коники замовкли, а волохатий джміль ввічливо сказав:

— Шановні сороки, а чи не полетіли б ви у гай!

   Сороки полетіли у гай. У гаю співали пташки. Вони багато літали по світу й розповідали про те, що бачили в інших краях. Усім було дуже цікаво послухати. Та сороки любили слухати лише самих себе. І вони зчинили такий гармидер своїм скрекотінням, що у зайців заболіли вуха, оглух сіроманець вовчисько, білочки почали жбурляти в сорок горіховим лушпинням, а лисиця ввічливо сказала:

— Шановні сороки, а чи не полетіли б ви у місто!

   Сороки полетіли у місто. Вони спустилися на карниз будинку, де на ганку сиділо три дівчинки. Дівчатка розмовляли голосно, всі разом, заважаючи одна одній.

— Ось місце для нас! — зраділи сороки.

   І справді цього разу ніхто не запропонував їм летіти далі. Але коли вони почали свою розмову, дівчатка геть заглушили їх.

— Це просто неможливо! — обурилася одна сорока. — Я не чую власного голосу!

І всі три сороки знялися і полетіли.

  

                          Провідала

Переклад з російської А. Купрієнко

Валя не прийшла до школи. Подруги послали до неї Мусю.

— Піди й довідайся, що з нею. Може, вона хвора, може, їй щось потрібно?

Муся застала Валю в постелі. У Валі була перев'язана щока.

— Ой, Валечко! — сказала Муся, сідаючи на стілець. — У тебе, напевно, флюс. Був і у мене флюс улітку! Справжнісінький нарив! І ти знаєш, бабуся саме поїхала, а мама на роботі...

— Моя мама теж на роботі, — сказала Валя, — тримаючись за щоку. — А мені потрібне полоскання...

— Ох, Валечко! Я теж полоскала. І від нього стало краще! Як пополощу, так і легше стає! І дуже допомогла мені грілка, гаряча-гаряча...

Валя, підбадьорившись, закивала головою.

— Так, так, грілка... Мусю, на кухні стоїть чайник... — Це він шумить? Ні, це, напевно, дощик! — Муся підхопилась і метнулася до вікна. — Так воно і є — дощик! Добре, що я в калошах прийшла! А то можна застудитися!

   Вона побігла у передпокій, довго тупцяла, взуваючи калоші. Потім, просунувши голову в двері, сказала:

— Поправляйся, Валечко! Я ще прийду до тебе! Обов'язково прийду! Не турбуйся!

Валя зітхнула, доторкнулася до грілки й почала чекати маму.

— Ну як вона? Що казала? Що їй потрібно? — запитували Мусю дівчатка.

— А у неї такий самий флюс, як і в мене був! — радісно повідомила Муся. — І вона нічого не казала! Допомагає їй грілка і полоскання.

 

                   Дівчинка з лялькою

Переклад з російської А. Купрієнко

  Юрко зайшов до автобуса і сів на дитяче місце. Слідом за Юрком увійшов військовий. Юрко зіскочив:

— Прошу, сідайте!

— Сиди, сиди! Я сяду ось тут! Військовий сів позаду Юрка. По східцях піднялася бабуся. Юрко хотів було запропонувати місце, але інший хлопчик випередив його.

«Кепсько вийшло», — подумав Юрко і став пильно стежити за дверима.

  З передньої площадки зайшла дівчинка. Вона притуляла до себе тугенько загорнуту ковдрочку, з-під якої виглядав серпанковий чепчик. Юрко зіскочив.

— Прошу, сідайте!

  Дівчинка кивнула головою, сіла, розв'язала ковдрочку і вийняла велику ляльку.

Пасажири засміялися, а Юрко почервонів.

— Я думав, що вона з дитиною, — пробурмотів він.

Військовий лагідно поплескав його по плечі.

— Нічого, нічого! Дівчинці теж потрібно звільняти місце! Тим паче, з лялькою!

 

                        Мрійник

Переклад з російської А. Купрієнко

Юрко і Толя ішли берегом річки.

— Цікаво, — сказав Толя, — як це здійснюються подвиги? Я увесь час мрію вчинити який-небудь подвиг.

— А я про це і не думаю, — відповів Юрко і враз зупинився.

Від річки долинули відчайдушні крики, хтось просив допомоги.

  Обидва хлопчики миттю кинулися на крик. Юрко на бігу скинув із себе черевики, відкинув убік книжки і, добігши до берега, шубовснув у воду. А Толя бігав берегом і горлав:

— Хто кликав? Хто кричав? Хто тоне?

   Тим часом знесилений Юрко ледве витягнув на берег малюка, який плакав.

— Ах, ось він! Ось хто кричав! — зрадів Толя. — Живий? Ну й добре. А коли б ми не встигли вчасно, то хтозна, що могло б бути!

 

                              Ґудзик

Переклад з російської А. Купрієнко

  У Тані відірвався ґудзик. І Таня довгенько пришивала його до фартушка.

— А скажіть мені, бабусю, — запитала вона, — чи всі хлопчики й дівчатка вміють пришивати свої ґудзики?

— Ось цього, я, правду кажучи, не знаю, Танечко. Відривати ґудзики вміють і хлопчики, і дівчатка, а пришивати доводиться найбільше бабусям.

— Он воно що! — невдоволено сказала Таня. — А ви змушуєте мене пришивати ґудзики, наче ви не бабуся.

 

               Зла мати і добра тіточка

Переклад з російської А. Купрієнко

  У Даші була мама і тіточка. Вони обидві любили свою дівчинку, але любили її кожна по-своєму.

  Мама змушувала Дашу рано вставати, прибирати кімнату, вчити уроки. Вона вчила свою дочку шити і вишивати, любити працю і не цуратися ніякої роботи...

  А тіточка нічого не заставляла робити, вона сама розв'язувала за Дашу задачки, на цілий день відпускала дівчинку гуляти з подругами.

— У мене зла мама і добра тіточка! — казала подругам Даша.

  Але минали роки, а з ними спливло й дитинство. Виросла Даша, стала працювати. Не нахваляться нею люди: золоті руки у Даші, за що не візьметься — швидше за всіх зробить.

— Хто ж це тебе навчив так працювати? — часто запитували її жінки.

— Вчила мене мама, спасибі їй щире.

А про добру тіточку Даша жодного слова не сказала.

 

 

 

Подобається