Сліди Тараса Шевченка на Кіровоградщині


 

 
 
 

Достеменно відомо про один факт відвідин нашого краю Шевченком. 1824 року десятирічного хлопця взяв із собою його батько Григорій Іванович у поїздку із чумаками, щоб убезпечити сина від можливих конфліктів із мачухою за відсутності глави сім’ї. Підліток проїхав Новомиргородом, Кам’янкою, Каніжем, Володимирівкою, Грузьким, Гуляйполем (Златопіль), через річки Дідову балку, Вись, Грузьку, Інгул.

   Згадуються Дідова балка, це річка у селі Володимирівка, Єлисавет, Грузівка(Грузьке)… Усі ці населені пункти нині — на території Кіровоградської області. А Дев’ята Рота — то село Панчеве, Новомиргородського району. У цих краях в Аракчеєвські часи були військові поселення, що мали свої порядкові номери: 8, 9,10 рота,але то були села з назвами. В них солдатів навчали військовій справі. Характерно, що Гуляйполе Шевченко згадував і в драмі «Назар Стодоля». Гуляйполе пізніше було перейменовано на Златопіль, тривалий час містечко було районним центром. Зараз входить до складу Новомиргорода.    

 До Єлисаветграда Григорій Шевченко привіз тоді продавати яблука з панського саду. Подорож Єлисаветградщиною згодом письменник описував у повісті «Наймичка», художньо зобразивши факти свого дитинства, пов’язані з теренами, котрі тепер входять до Новомиргородського та Кіровоградського районів, обласного центру.

 Сюжет з «Наймички» використовували вітчизняні та зарубіжні романісти, зокрема О.Іваненко у «Тарасових шляхах». У романі польського письменника Є. Єнджеєвича «Українські ночі, або Родовід генія» йдеться: „У долині по берегах річки лежав Новомиргород. Через річку перебралися вбрід, виїхали на гору і знову побачили перед собою безмежний степ”.

 В останній книзі викликав увагу і опис відвідин Олександрівки у сере­дині 1840-х років Т.Шевченком і П.Кулішем, яких гостинно прийняв місцевий поміщик, польський письменник «української школи» М.Грабовський. Йому хотів замовити Кобзар польський текст до свого альбому «Мальовнича Україна».  Серед документів не виявлено підтвердження відвідин Олександрівки Шевченком. За 1844 рік зустрічаємо лист П.Куліша до Т.Шевченка, де він пише: «...Їду знов на три місяці на Вкраїну. Присилайте ваші картини в Чигирин з надписом: «Михайлу Грабовському». Я в його буду, і він знатиме, куди їх мені переслати ...». Якраз тоді, коли Тарас Григорович збирав матеріали для «Мальовничої України», подібний альбом планував видати і польський письменник. Пантелеймон Куліш і познайомив українця із його задумом.   Згаданого 1844 року альбом «Живописна Україна» під редакцією Т.Шевченка з підписами до ілюстрацій «південно-руською і французькою мовами» вийшов у Петербурзі.

   У Єлисаветградському кава­ле­рійському юнкерському училищі викладав штабс-капітан Микола Новицький, знайомий Тараса Григоровича по Санкт-Петербургу. Він брав активну участь у звільненні його родичів з кріпацтва, про що повідомляв письменник у листах з Єлисаветграда. Зокрема, офіцер у вересні 1860 року писав про наслідки переговорів з цього приводу з кріпосником Флорковським, про зустріч з братом поета Варфоломієм Шевченком, яка відбулася за кілька місяців до цього в столиці імперії.    М.Новицький, який дослужився до генерал-лейтенанта, записав спогади про Т.Шевченка і зберіг його листи, продовжував турбуватися про його родичів. Зокрема, за його рекомендацією до Єлисаветградського юнкерського кавучилища вступив небіж письменника Йосип, син Варфоломія Шевченка. Юнак брав участь у «Вечорницях», написаних П.Ніщинським як музичну сцену до драми Т.Шевченка «Назар Стодоля». Їх прем’єра відбулася у приміщенні Єлисаветградського громадського зібрання. Ім’я Й. Шевченка знаходимо в листах Кобзаря. Тарас Григорович бачився з ним під час відвідин рідні.

 Край, пов’язаний і з іменем сподвиж­ни­ка Тараса Шевченка по Кирило-Мефо­діївському товариству Олександра Тулуба, який теж був заарештований, але відпущений за браком доказів. Деякий час він учителював у Златопільській (тепер Новомиргород) чоловічій гімназії. У романі «В степу безкраїм за Аралом» опише заслання Тараса Григоровича в Оренбурзькі степи його внучка Зінаїда Тулуб.

 А ще до Олександрійського уїзду в  село Мошорино приїхала жити родина Красицьких, сестри Тараса Григоровича Катерини. В області знайдено не один слід родичів великого Кобзаря. Переїхавши до Знам’янки в 60-х роках минулого століття, саме тій гілці Красицьких, коли згадувати поета стало певною модою, влада дала можливість організувати кімтату-музей, яка потім трансформувалася у музей історії міста та району. До його розвитку багато зусиль доклав один з потомків поета В’ячеслав Шкода, нині пенсіонер, відомий краєзнавець і дуже шанована у краї людина. А нещодавно віднайшли ще одну поетову гілочку, що мекає у Світловодську.

 Дослідження зв’язків Кобзаря з краєм, розселенням його родичів триває, хоча з часом багато втрачено. Нині його ім’я  в області носять вісім населених пунктів сільського типу, а от місто, що носило його ім’я в 1944 році його лишили присвоївши… прізвище російської поміщиці. Отака у нас Україна… Не всюди українська, не всюди шевченківська.


 

Like it