Я українка. І я цим пишаюсь! (Сутність людини розкривається в екстремальній ситуації. Українці під час російської агресії. Виступ на педраді, 2013р.)

Я українка. І я цим пишаюсь!

(Сутність людини розкривається в екстремальній ситуації.

Українці під час російської агресії.

Виступ на педраді, 2013р.)

 

Можна прожити поряд з людиною півжиття і не пізнати її до кінця. Та найкраще кожен  розкривається в критичній, екстремальній, непередбачуваній ситуації.

Так, війна Росії проти України, як на долоні, показала кожного українця: ким він є насправді, це є тест на порядність і патріотизм.

 За дослідженнями соціологів під час останніх подій громадян України можна умовно поділити на 4 групи, а саме: перша група - справжні патріоти, які кожен на своєму місці намагається хоч якось допомогти захисникам Батьківщини.

Друга група – безбатченки, або «ходячі шлунки», яких український поет Дмитро Білоус називав Іванами Безрідними. Таким людям абсолютно байдуже, як називатиметься їхня Батьківщина, яким буде її прапор, якою буде її державна мова.

Третя група – «щурі», що сидять у кутках з триколором під подушкою і чекають, чим усе закінчиться, а потім приєднаються до переможців, називаючи себе патріотами. Та насправді - це  зрадники національних інтересів.

І четверта група – відверті вороги, що не приховують симпатій до рашистських окупантів і шкодять Україні будь-якими доступними засобами. Хоча представники цієї групи не такі страшні хоча б тим,  що передбачувані, вони дивляться в очі і не приховують своїх справжніх намірів.

Найнебезпечнішими є саме «щурі»: вони прикидаються однодумцями,

колегами, друзями, але стоячи у вас за спиною, у будь-який момент готові встромити ніж у спину. Найстрашніші – зрадники. Не дарма у повісті М.Шолохова «Доля людини», яку ми всі у свій час вивчали у школі, символічно показано, що першими на війні знищують зрадника, а потім ворога.

Я почала займатися волонтерською діяльністю не тому, що мене попросили чи доручили, а виключно за покликом серця. Не заради звітів і галочок про проведену роботу.

Щотижня з учнями 6-В класу ми випускаємо Патріотичну фотогазету «Слава Україні!», щодватижні надсилаємо на фронт гуманітарну допомогу, зібрану завдяки свідомим учням та вчителям школи. Це здійснюється через Волонтерську організацію Кривого Рогу, а саме через технічного директора Товариства з обмеженою відповідальністю «Едельвейс», Станції технічного обслуговування «BOSH-сервіс» Бабенка Дмитра Петровича, який є батьком однієї з учениць класу. На передову  передачі доправляють під керівництвом Поддубняка Сергія Васильовича, координатора волонтерського руху Кривого Рогу, звіти про що систематично викладаються на ют’юбі під назвою “Криворіжці в АТО». Під час весняних канікул у класі був створений «Музей війни», експонатами якого стали прапори та «сувеніри» з фронту, надані учням нашими друзями – бійцями 95 бригади.

Відомому німецькому державному діячеві Отто Бісмарку належать прекрасні слова: «Усі війни виграються ще задовго до їхнього початку. І перемога закладається у шкільних класах і церквах».  Це саме нам, учителям, держава доручила і довірила виховання патріотів України, готових відстоювати її незалежність. За моїми спостереженнями, якщо у нашій школі і є діти-патріоти, то це не завдяки, а всупереч окремим учителям. Систематично патріотичним вихованням молоді займаються одиниці вчителів. Так, якщо у першій благодійній акції передачі гуманітарної допомоги бійцям АТО взяли участь учні 16 класів, то в другій акції – 11-ти, третій – 7-ми, четвертій і п’ятій – 6-ти.

Перед кожною наступною відправкою допомоги на фронт у Фотогазеті та в  учительській розміщувалося оголошення про благодійну акцію. Але це повідомлення з учительської систематично зникало: тихо, непомітно, підло.  

Розцінювати подібне можна, як спробу хоч якось дестабілізувати обстановку,  виявити своє негативне ставлення до того, що відбувається в країні, це відверта демонстрація спротиву офіційній політиці держави у цій війні, зрештою, це прояви сепаратизму.

Учитель має не лише навчати учнів, а й виховувати їх, давати приклад активної життєвої позиції, посильної допомоги Батьківщині, що ціною життя героїв бореться проти проросійських окупантів.

Та про яке патріотичне виховання може йти мова, якщо на загальношкільних святах, коли звучить Державний Гімн України, більшість учителів не те, що не виконують його, а навіть рота не розтулять! Про що можна говорити, якщо сьогодні, в незалежній Україні, в українській школі вчителю української мови та літератури роблять зауваження за те, що він вітається з учнями словами «Слава Україні»? Виникає питання: «Де ми живемо: в ДНР, ЛНР, Криворізькій народній республіці чи все-таки в Україні?»

      Учитель – це той, хто сам живе, як вчить, – саме ці слова можна прочитати в учительській нашої школи, та чи всі їх дотримуються? І стояти осторонь тоді, коли, обливаючись кров’ю, українські бійці захищають нас із вами, поки ми сидимо в теплих квартирах зі своїми чоловіками й дітьми, - це зрада! Ми маємо молитися за чужих синів, щоб не втратити своїх! Всіляко допомагати  і підтримувати їх!

Зараз у країні проходить демобілізація. Солдати повертаються з фронту, але  згодом вони  запитають, як кожен із нас жив у найтяжчі моменти для нашої країни? Чи достойну зміну захисникам рідної землі виховуємо ми у школі? І багатьом учителям доведеться опустити очі, бо відповісти правду буде соромно і невигідно.

       Сьогодні відбувається поступове очищення влади від тих, хто їй шкодить і протидіє. Згодом цей процес розпочнеться і в народній освіті. І це добре, бо мені боляче чути, як у Міській організації волонтерів про нашу школу згадують, як про «кубло сепаратистів».

       Ми наближаємося до великої дати – 70-річчя з Дня перемоги. Але, панове вчителі, не забудьте на класній годині наголосити на тому, як Росія зустріне це свято? Війною з Україною! Гітлер би у це не повірив!

     Задача школи – виховувати справжніх патріотів України, майбутніх захисників її незалежності. Дуже важливим є якість навчання дитини у школі, але більше значення має те, якою людиною піде у життя випускник.  Доки людина відчуває біль – вона жива. Доки людина відчуває чужий біль – вона Людина. Лише у тісній співпраці батьків і гідних небайдужих учителів можна виконати завдання, поставлене перед народною освітою державою – виховати справжнього патріота своєї Батьківщини і наблизити той час, про який мріяв ще Т.Шевченко:

                                        І на оновленій землі

                                        Врага не буде, супостата,

                                        А буде син, і буде мати,

                                        І будуть люди на землі.

 

Подобається