Вклад жінки в розвиток держави


ВКЛАД ЖІНКИ В РОЗВИТОК ДЕРЖАВИ
Керівник:
вчитель історії Тарасенко Л.В
Підготували:
учні 10 – го класу
Дядюра Анна, Заєць Анастасія,
Соколова Анна, Трайзе Крістіна,
Васюченко Марія.
 
Анотація
У роботі представлено аналіз ролі та місця жінок в суспільстві в різні періоди його розвитку, показано, що сьогодні змінюється соціальна роль представниць «слабкої половини» людства та підвищується їх статус у світовому співробітництві.
В історії розвитку суспільства жінки в різні періоди відігравали принципово різні ролі та посідали різні місця. Так, на початковому етапі (при матріархаті) жінка посідала місце керівника роду, та виконувала провідну роль.
У сучасному суспільстві відбуваються позитивні перетворення пов'язані зі зміною соціальної ролі жінок адже вони не тільки мають рівні з чоловіками права у здобутті середньої та вищої освіти, навчанні в аспірантурі та докторантурі, закріплені в Конституції України та Законі України «Про освіту», а й успішно реалізують їх.
В роботі висвітленню ролі жінок України у громадсько-політичному житті, освіті, науці від часів Київської Русі до сьогодення.
Мета даної роботи є здійснення історичного аналізу ролі та місця жінки в суспільстві та її внесок історичний розвиток України в різні періоди країни.
Як можна зазначити жінки втратили свою провідну роль при переході від матріархату до патріархату, однак весь час продовжували брати досить активну участь у суспільних процесах, державотворчих, політичних, наукових та освітніх.
 
Зміст 
І. Вступ
ІІ. Основна частина
1. Видатні україни в історії
2. Видатні українки на захисті національних прав
3. Видатні українки в літературі та мистецтві
4. Імена видатних жінок України в освіті і науці
ІІІ. Висновок
ІV. Список використаних джерел
І. Вступ 
Українські жінки проявляли себе у багатьох сферах життя. Вони вмі¬ли боротися за свої права і обстоювати власну свободу. І це відобразилось навіть у мові. Зок¬рема, українські слова «дружина», «одружувати¬ся» означають, що жінка є подругою, рівнею своєму чоловікові, а не його рабинею. Українсь¬кі жінки щиро вболівали за свою країну і боро¬лися за її свободу й незалежність, за її цивілізаційний поступ, віддаючи для цього свої зусилля, знання, почуття, енергію, а іноді й життя. Своєю багатогранною діяльністю вони вплинули не тільки на розвиток освіти, науки, культури й мистецтва, але й на розвиток соціально-еконо¬мічної та політико-правової сфер суспільства. Кожна з видатних українських жінок є яскравою зіркою в історії України
Відомо, що у давньоруських літописах не ду¬же часто згадувались дружини, доньки та онуки князів, хоча серед них було немало видатних особистостей, вплив яких інколи поширювався далеко за межі Руської землі. Зокрема, княгиня Ольга, перша княгиня-християнка, провела першу в історії Руської держави податкову ре¬форму, установила тверді норми збору данини («уроки» та «устави»), відновила мир і порядок на підвладних теренах, успішно займалася зов¬нішньою політикою. Анна Ярославна, донька Ярослава Мудрого була розумна і «старанна до книг», уже в ранній юності вона знала грець¬ку і латинську мови. Після одруження з Генріхом І Капетом вона стала королевою Франції, про¬являючи у своїй державній діяльності мудрість, далекоглядність та політичні здібності. У ролі опікунки Анна підписувала разом зі своїм стар¬шим сином, королем Філіппом І, різні державні акти. Один з останніх документів з її підписом датовано 1075 роком. У місті Санліссі (що роз¬ташоване біля Парижа), збереглася невелика каплиця, зведена в XI ст., біля дверей цієї капли¬ці є скульптура жінки у повний зріст з написом: «Анна руська, королева Франції, засновниця со¬бору в 1060 р.» [1]. Отже, княгиня Ольга і коро¬лева Франції Анна успішно реалізували свою суб'єктність у політичній сфері.
Інші дві відомі жінки Єлизавета Ярославна і Євпраксія Всеволодівна також прагнули реалі¬зувати себе в суспільно-політичній сфері, але їхні долі склалися по-різному. Єлизавета Ярос¬лавна (донька Ярослава Мудрого) побралася у 1044 р. з норвезьким принцом (який став у 1046 р. королем) Гаральдом Сміливим. Зна¬менитий ватажок варязьких дружин, хоробрий воїн і король Гаральд був надзвичайно враже¬ний розумом та красою своєї дружини, і склав сагу на її честь. 
Як можна зазначити жінки втратили свою провідну роль при переході від матріархату до патріархату, однак весь час продовжували брати досить активну участь у суспільних процесах, державотворчих, політичних, наукових та освітніх.
 
ІІ. Основна частина
1. Видатні україни в історії
Княгиня Ольга
Легендами овіяний образ княгині київської, дружини князя Ігоря — Ольги, мудрої державної діячки, керівника і воїна, її діяльність залишила помітний слід у східнослов'янській історії Х ст. Велика княгиня Ольга (скандінавською — Хельга) відома широкому загалу як свята й рівноапостольна церковна діячка. Стародавні літописці, без сумніву, симпатизували княгині — дружині Ігоря й регентці у пору неповноліття їхнього сина Святослава. Вони часто описують її як вродливу, енергійну, хитру й передусім мудру правительку. Та найбільший комплімент робить цій жінці літописець-чоловік, повідомивши читача про її «чоловічий розум». Вихваляння, що ними щедро обсипали Ольгу монахи-літописці, почасти можна пояснити тим, що 955 р. вона прийняла християнство. Але навіть без цього Ольга лишалася б видатною правителькою.
Прибула вона до Києва 903 р. «Літопис руський» свідчить: «Коли Ігор виріс, він ходив у походи вслід за Олегом, і кожен слухався його. І привели йому жону із Пскова, на ім'я Ольга»[3]. І стала вона не лише дружиною, а й мудрою помічницею Ігоря.
Літописець Нестор у «Повісті временних літ» розповів про початок князювання Ольги та її помсту древлянам.
Разом з тим Ольга розуміла, що необхідно змінити довільний та безладний спосіб збирання данини, який спричинився до смерті Ігоря. Вона впровадила перші в Київській Русі «реформи», чітко окресливши землі, з яких через певні проміжки часу мала збиратися означена кількість данини. Княгиня водночас стежила за тим, щоб підлеглі не позбавлялися засобів до існування й відтак могли сплачувати данину. Закріпивши за княжою казною виняткові права на багаті хутровим звіром землі, вона в такий спосіб забезпечила себе постійним прибутком. Аби краще знати свої неозорі володіння, Ольга часто подорожувала. Піддані відчували її рішучість і державну розсудливість. Вона здійснила ряд реформ, створила так звані погости для стягування данини, запровадила регламентацію феодальних повинностей тощо.
У зовнішніх відносинах Ольга віддавала перевагу дипломатії перед війною. 956 р. княгиня їде до Константинополя для переговорів з візантійським імператором. Хоч у літописах багато йдеться про те, як вона перехитрила імператора, за іншими джерелами, переговори виявилися не дуже вдалими. Але вже те, що наймогутніший правитель християнського світу погодився зустрітися з Ольгою, свідчить про зростаюче значення Києва. При ній розширилися міжнародні зв'язки, зміцніли торговельні й політичні стосунки з Візантією.
Ольга померла 11 липня 6467 р. (від створення світу), тобто — 969 р., проживши у християнстві 15 років. Перше місце її поховання невідоме. Але знаємо, що князь Володимир, який хрестив Русь, переніс її останки до Десятинної церкви Богородиці й поховав у кам'яному саркофазі. Церкву було зруйновано 1240 р. татаро-монголами. Знайдена археологами шиферна гробниця княгині Ольги — справжній витвір середньовічного мистецтва — зберігається нині у Софійському соборі [3].
 
Ольгу не просто вшановували нащадки — її було канонізовано. Прилучення Ольги до лику святих відбулося ще в домонгольські часи. Вона була п'ятою (після Бориса, Гліба, Феодосія Печорського, Микити Новгородського) святою. Вже з першої половини XI ст. зображення Ольги з'являються у Візантії й Київській Русі. Фрески Софійського собору в Києві були добре знані на Русі та в інших країнах. Портрети княгині у вигляді ікон прикрашали житла багатьох людей Русі. Іларіон порівнює Ольгу та Володимира з Константином Великим та його матір'ю Оленою, за яких у Візантії християнство стало державною релігією. Нестор-літописець прославляє Ольгу як зорю, що передвіщала схід християнства на Русі. Іаков Мніх описує Ольгу напрочуд розумною, привабливою, мудрою, святою духом і тілом. Безцінні мініатюри хроніки Іоанна Скилиці, а також Радзівілівського літопису XV ст. зображують її як державного діяча.
 
 
Анна Ярославна (близько 1024 - не раніше 1075), дочка князя Ярослава Мудрого, дружина (1049-60) французького короля Генріха I. Правителька Франції в малолітство сина - короля Філіпа І. 
На Русі, так само як і в Європі, шлюбні союзи становили важливу частину зовнішньої політики. Сімейство Ярослава I, названого Мудрим, породнилось з багатьма королівськими домами Європи. Його сестри і дочки, вступивши в шлюб з європейськими королями, допомагали Русі встановлювати дружні відносини з країнами Європи, вирішувати міжнародні проблеми. Та й формування менталітету майбутніх государів багато в чому визначалося світоглядом матері, її родинними зв'язками з королівськими дворами інших держав.
Сватання та весілля Анни Ярославни відбулися в 1050 році, тоді їй було 18 років. Посли короля Франції, нещодавно овдовілого Генріха I, вирушили до Києва навесні, у квітні. Посольство просувалося повільно. Крім послів, що їхали верхи, хто на мулах, хто на конях, обоз складали численні вози з припасами на довгий шлях і вози з багатими дарами. В подарунок князю Ярославу Мудрому призначалися чудові бойові мечі, заморські сукна, дорогоцінні срібні чаші...
Прибуття Анни Ярославни на землю Франції обставили урочисто. Генріх I виїхав зустріти наречену в старовинне місто Реймс. Король у свої сорок з гаком років був огрядним і завжди похмурим. Але, побачивши Анну, посміхнувся. До честі високо освіченою руської княжни треба сказати, що вона вільно володіла грецькою мовою, так і французький вивчила швидко. На шлюбному контракті Ганна написала своє ім'я, її ж чоловік король замість підпису поставив "хрестик".
Саме в Реймсі з давніх часів коронували французьких королів. Анні була надана особлива честь: церемонія її коронації відбулася в цьому старовинному місті, в церкві Святого Хреста. Вже на початку свого королівського шляху Анна Ярославна вчинила громадянський подвиг: проявила наполегливість і, відмовившись присягати на латинській Біблії, принесла клятву на слов'янському Євангелії, яке привезла з собою. Під впливом обставин Анна потім візьме католицтво, і в цьому дочка Ярослава проявить мудрість і як французька королева, і як мати майбутнього короля Франції Філіпа Першого. А поки на голову Анни була покладена золота корона, і вона стала королевою Франції.
Приїхавши в Париж, Анна Ярославна не вважала його гарним містом. Хоча тій порі Париж із скромної резиденції каролінгських королів перетворився на головне місто країни і отримав статус столиці. В листах до отця Анна Ярославна писала, що Париж похмурий і некрасивий; вона нарікала, що потрапила в село, де немає палаців і соборів, якими багатий Київ.
Дружина французького короля, мати його дітей, дочка київського князя Ярослава Мудрого. на відміну від свого чоловіка була грамотною, підписувалася своїм ім'ям на державних документах (Анна Реіна).
Овдовіла Анна Ярославна в 28 років. Але коронування сина Анни Ярославни, Філіпа I, як співправителя Генріха I відбулося ще за життя батька, в 1059 році. Генріх помер, коли юному королю Філіпу виповнилося вісім років. Філіп I царював майже півстоліття, 48 років (1060-1108). Він був розумним, але ледачим. Заповітом король Генріх призначив Ганну Ярославівну опікункою сина. Однак Анна, мати молодого короля - залишилася королевою і стала регентшею, але опікунство, за звичаєм того часу, вона не отримала: опікуном міг бути тільки чоловік, їм і став шурин Генріха I граф Фландрський Бодуен. За існуючою тоді традиції вдову королеву Анну (їй було близько 30 років) видали заміж. Вдову взяв у дружини граф Рауль де Валуа. Шлюб з Анною Ярославною був укладений за церковним обрядом. Життя Анни Ярославни з графом Раулем була майже щасливою, її турбували лише стосунки з дітьми. Улюблений син, король Філіп, хоча і ставився до матері з незмінною ніжністю, але в її радах та участь в королівських справах вже не потребував. А сини Рауля від першого шлюбу, Симон і Готьє, не приховували своєї неприязні до мачухи. 
Анна Ярославна овдовіла вдруге в 1074 році. Не бажаючи залежати від синів Рауля, вона покинула замок Мондидье і повернулася в Париж до сина-короля. Син оточив старіючу мати увагою - Анні Ярославні було вже більше 40 років. Молодший її син, Гуго, одружився на багатій спадкоємиці, дочки графа Вермандуа.
Вона померла в 1082 році у віці 50 років.
Про останні роки життя Анни Ярославни мало що відомо з історичної літератури, тому цікаві всі наявні відомості.
2. Видатні українки на захисті національних прав
Мілена Рудницька
 
Народилася вона у знаній родині Рудницьких 15 липня 1892 р. у м. Зборові (тодішня Австро-Угорська монархія, нині Тернопільщина). Сербським ім’ям Мілена завдячує батькові.
Початкову освіту Мілена отримала вдома. Згодом відвідувала класичну гімназію у Львові, а 1910 р. вступила на філософський факультет Львівського університету, де отримала диплом учителя філософії і математики. Продовжила навчання у Відні, там опрацьовувала матеріали дисертації «Математичні основи естетики Ренесансу» [4].
Мілена 1919 р. вийшла заміж за Івана Лисяка, адвоката за фахом, знаного економіста, першорядного журналіста-редактора. У роки Першої світової війни вони проживали у Відні. Їхній дім був центром зустрічі політичної й культурної еліти. Постійними гостями-приятелями були Євген Коновалець і Лука Мишуга. Там же, у Відні, народився їхній єдиний син Іван.
Професійну кар’єру Мілена розпочала в Учительській семінарії у Львові, згодом викладала на вищих педагогічних курсах. У кінці 1920-х залишила працю вчительки й повністю присвятила себе громадській та політичній роботі.
Будучи здібним організатором, очолювала низку жіночих рухів та об’єднань. Ще 1919 р. вона вступила до Національної ради українських жінок, заснованої у м. Кам’янці (нині Кам’янець-Подільський). Зокрема, працювала в центральній управі Союзу українок у Львові, Українському жіночому конґресі у Станіславові, а також репрезентувала український рух на міжнародних жіночих конґресах. Мілена 1928 р. стала головою Союзу українок і делеґаткою сейму Польщі від Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО).
У парламенті вона сміливо й наполегливо захищала українську справу як у його комісіях (освітній та закордонних справ), так і в численних прилюдних виступах. Привернула загальну увагу ораторським талантом, логікою та неспростовною арґументацією, зовнішньою привабливістю, вродою та елеґантністю, і, головне, – відважною критикою польської влади за переслідування української культури, руйнування української школи й Церкви, засуджувала пацифікацію українців на початку 30-х рр.
У період Голодомору 1932–1933 рр. вона була обрана заступником голови Українського громадського комітету рятунку України (УГКРУ), який постав 25 липня 1933 р. у Львові на засіданні Української парламентської репрезентації з участю представників політичних, наукових, культурно-освітніх, економічних та інших установ і організацій українців Західної України. Створення неурядової організації, до якої увійшли впливові люди сучасності вселяло надію на організування масштабної міжнародної допомоги голодуючим УСРР.
Свій талант патріотка виявила й у царині літератури. Написала низку публіцистичних праць: «Двадцять років польської сваволі в Західній Україні»; «Західна Україна під большевиками» (Нью-Йорк, 1958); «Дон Боско. Людина, педагог, святий» (Рим, 1963); «Невидимі стигмати» (Рим; Мюнхен; Філадельфія, 1971) тощо. Заснувала і редаґувала двотижневик «Жінка», який фахівці оцінювали як найкращий часопис в історії української жіночої преси. Вона є автором багатьох публікацій, які й сьогодні можуть служити взірцем для наслідування іншим, що прагнуть розбудови української держави. Її творами послуговувалися активістки різних жіночих рухів[5].
Ольга Басараб
Вночі з 12 на 13 лютого 1924 року кат-комісар польських окупаційних властей Міхал Кайдан убив у львівській тюрмі під час слідства Героїню української національно-визвольної боротьби, славної пам’яті Ольгу Басараб. Щоб зняти з нього провину за скоєний злочин, поліція поспішила «списати”» вбивство на «самогубство» і стояла на своєму, незважаючи на те, що матеріали доказів геть чисто розвіювали її вигадку. В той же час польський суд «авторитетно» заявляв, що причини не довіряти поліцаям немає
Ольга Басараб походила із ві¬домого священичого роду Левиць-ких. її біографія була нетиповою не лише для українки, але й для європейської жінки того часу – Оль¬га змалку навчалась в дівочій школі у Німеччині, ліцеї Українського інституту для дівчат у Перемишлі та курсах Віденської торгової академії. 
З 1918 року Ольга Басараб (одружена з відомим моло¬дим громадським діячем Дмитром Басарабом, який загинув у перші дні війни) працювала секретарем українського по¬сольства у Фінляндії, бухгалтером посольства УНР у Відні, а після закінчення війни – зв’язковою Начального Комен¬данта УВО Євгена Коновальця.
Трагедія трапилася 9 лютого 1924 року, коли поліція ви¬падково здійснила обшук в кімнаті, де зі своєю подругою мешкала Басараб. Обшук здійснювався у подруги Ольги, але серед речей дівчат було виявлено пакет із розвідувальними матеріалами. Ольга Басараб була розвідницею Української Війсь¬кової Організації.
Ольга Басараб відмовилася складати зізнання, не назвала нікого із своїх однодумців – членів УВО. Вона стала прикладом для багатьох наших жінок і дівчат, що сповідували ідеї українського націоналізму, ставши на шлях боротьби ОУН і УПА. Беручи собі за приклад посвяту й жертовність Ольги Басараб, наше славне жіноцтво без хитання узяло на себе тягар і знегоди, пов’язані з боротьбою проти жорстокого й підступного ворога Української Нації. Через те, що в минулому зобов’язували тверді правила конспірації, лише тепер стають відомими імена наших Героїнь, яким шлях просвічували високі ідеї, леліяні в серці Ольги Басараб. Ім’ям Героїні названо чимало жіночих товариств та об’єднань українок у всьому світі. Щорічно й на чужині, а навіть в умовах глибокого підпілля в Україні вшановувано славну дату смерті Ольги Басараб.
3. Видатні українки в літературі та мистецтві
Марко Вовчок
Справжнє ім'я — Марія Олександрівна Вілінська. 
      Марія Олександрівна Вілінська народилася 22 грудня 1833 р. в селі Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії в родині збіднілого дворянина. Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові.
 Марія навчалася в жіночому пансіоні в Харкові, потім повернулася в Орел, де виховувала тітчиних дітей. Саме тут, в Орлі, вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком — етнографом і фольклористом Опанасом Маркевичем, який був засланий у це місто за участь у Кирило-Мефодіївському братстві.
      У 1851 р. Марія одружилась з О. Марковичем, разом з чоловіком виїхала в Україну, займалась фольклористикою та етнографією, вивчила українську мову. 
      У 1856р. Марія Олександрівна розпочала літературну діяльність, взяла псевдонім Марко Вовчок. Наступного року в Петербурзі П. Куліш видав «Народні оповідання» — першу книгу Марка Вовчка. У 1859р. Марія тяжко захворіла і виїхала на лікування до Німеччини. 
      У 1860р. у журналі «Отечественные записки» з'явилась повість Марка Вовчка «Інститутка» з присвятою Т.Г. Шевченку в перекладі І. Тургенева. 
      Протягом 1860—1867 pp. письменниця перебувала за кордоном (Франція, Німеччина, Швейцарія, Італія). Зустрічалась з провідними письменниками, ученими, культурними діячами. 
      У 1861 —1862 pp. були опублікувані повість «Три долі», другий том «Народних оповідань»
 У 1867р. Марко Вовчок повернулась і жила в Петербурзі, писала російською мовою («Живая душа», «Записки причетника», «Сельская идиллия»), багато перекладала Із сином Богданом Марко Вовчок переїздить до Парижа, де проводить кілька років (1860-1866). Знання французької мови відкрили великі можливості для її письменницької діяльності у Франції: вона пише, перекладає. Деякі твори з «Народних оповідань» Марка Вовчка настільки полюбилися парижанам, що витримали декілька перевидань. Це повість-казка «Маруся», яка видавалася у Франції 20 разів, нагороджена премією Академії Франції і стала класичним твором французької дитячої літератури.
  Під час перебування в 1859 — 1867 рр. за кордоном (Німеччина, Швейцарія, Італія і переважно Франція) Марко Вовчок зустрічається з Д. Менделєєвим, О. Бородіним, І. Сєченовим. При сприянні І. Тургенева відбулося її знайомство з О. Герценом, Л. Толстим, Жюлем Верном.
      Після погіршення стану здоров'я, в зв'язку з посиленням переслідувань царської цензури разом з другим чоловіком Михайлом Лобачем-Жученком (О. Маркович помер) у 1878р. письменниця назавжди виїхала з Петербурга, багато переїжджала, поки не оселилась на Богуславщині, де прожила майже сім років. 
      28 липня 1907р. Марко Вовчок померла в Нальчику на Кавказі, там і похована. 
Соломія Крушельницька
Ще за життя вона була визнана найвидатнішою співачкою світу. Серед її численних нагород та відзнак, зокрема, звання “Ваґнерівська примадонна” ХХ століття. Співати з нею на одній сцені вважали за честь Енріко Карузо, Тітта Руффо, Федір Шаляпін. Італійський композитор Джакомо Пуччіні подарував співачці свій портрет із написом “Найпрекраснішій і найчарівнішій Батерфляй”. Успіхи С. Крушельницької на оперних сценах світу були успіхами і визнанням української музики й мистецтва.
Соломія Крушельницька народилася 23 вересня 1872 року в селі Білявинці, нині Бучацького району Тернопільської області, у сім’ї священика. Сім’я Крушельницьких походить із шляхетного й старовинного українського роду.
Вчитися музики Соломія почала з шести-семи років. Була наділена більшими здібностями, ніж інші її брати та сестри. До речі, старший брат Антон згодом став відомим співаком та дириґентом, сестри Ганна – оперною і камерного співачкою, Емілія – фольклористкою. Мати, бачачи захоплення Соломії грою на фортепіано, ніколи не відривала її від занять. Батько також долучався до музичного виховання дітей, організувавши домашній хор, у якому брали участь усі вісім дітей. Згодом сестра Крушельницької Олена згадувала: “Ми влаштовували домашні концерти для гостей, виступали в народних строях. Усі ми також співали у сільському хорі, котрий організував батько.  Дуже часто Соломія заступала батька і дириґувала хором сама”.
У дитинстві співачка знала дуже багато народних пісень, які вона вивчала безпосередньо від селян.
У консерваторії її учителем був знаменитий тоді у Львові професор Валерій Висоцький, який виховав плеяду відомих українських та польських співаків. Під час навчання у консерваторії відбувся перший сольний виступ С. Крушельницької – 13 квітня 1892 року, співачка виконувала головну партію в ораторії Г.-Ф. Генделя “Месія”. 5 червня того ж року Соломія виступила у “Львівському бояні”, де виконала пісню на музику Миколи Лисенка “Нащо мені чорні брови”.
Перший сольний виступ С. Крушельницької відбувся 28 лютого 1891 року. У 1892 отримала нагороду за виконання партій Леонори й Амелії з опер Дж. Верді “Трубадур” і “Бал-маскарад”. 13 квітня 1892 року вперше на сцені театру Скарбка (м. Львів) виконала головну партію в ораторії Г.-Ф Генделя “Месія”. У 1883 році на Шевченківському концерті у Тернополі відбувся перший прилюдний виступ Соломії, яка співала в хорі товариства “Руська бесіда”. На одному з концертів цього хору 2 серпня 1885 року був присутній Іван Франко, який разом із українськими, російськими і болгарськими студентами та композитором Остапом Нижанківським, художником і поетом Корнилом Устияновичем мандрував тоді краєм. На концерті був також письменник Павло Думка, родом із сусіднього села Купчинці.
У Тернополі Соломія Крушельницька познайомилася зі служителями Мельпомени. Тут час від часу виступав львівський театр товариства “Руська бесіда”, у репертуарі якого були опери С. Гулака-Артемовського та М. Лисенка. Вона мала змогу спостерігати за грою драматичних акторів К. Клішевської, Ф. Лопатинської, А. Мужик-Стечинського, М. Ольшанського, А. Осиповичевої, С. Яновича батька Леся Курбаса.
У 1893 р. дебютувала на сцені Львівського оперного театру (опери «Фаворитка», «Сільська честь» П. Масканьї. Наступного року співала у Львівській опері головні партії в операх «Фауст» Ш. Ґуно, «Африканка» Дж. Мейєрбера, «Страшний двір» С. Монюшка. У 1895 р. в м. Відень (Австрія) вивчала партії в операх Р. Ваґнера. Співала на сценах провідних театрів світу, зокрема у Львові, Кракові (1895–1898 рр.), Одесі (1896–1897 рр.), Сантьяго (1897 р.), Варшаві (1898–1902 рр.), Петербурзі (1901–1902 рр., в італійській трупі за участю М. Баттістіні, Е. Карузо), Парижі («Ґранд-опера», 1902 р.), Неаполі (1903–1904 рр.), Римі (1904–1905), Мілані («Ла Скала», 1898 р., 1904р., 1907 р., 1909 р., 1915 р., 1920 р.), Каїрі (1904 р.); гастролювала в Арґентині (1906–1911 рр., 1913 р., із італійською трупою під керівництвом А. Тосканіні та Л. Муньйоне), Іспанії, Бразилії. У 1920 р. залишила оперну сцену. Виступала з камерними концертами у Львові, Тернополі, Чернівцях та ін. містах (1894–1923 рр.), провела концертне турне у Стрию, Перемишлі та Новому Санчі (1898 р.). У 1939 р. повернулася до Львова. У 1945–1952 рр. – професор вокалу Львівської консерваторії ім. М. Лисенка (нині – Львівська національна музична академія ім. М. Лисенка). Партії (понад 60): Оксана (“Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського), Татьяна, Ліза (“Євґеній Онєґін”, “Пікова дама” П. Чайковського), Чіо-Чіо-Сан, Тоска (однойменні опери Дж. Пуччіні), Саломея, Електра (однойменні опери Р. Штрауса), провідні партії в операх Дж. Верді, Р. Ваґнера, Дж. Бізе; виконувала українські народні пісні, камерні твори українських і зарубіжних композиторів. На оперних сценах виступала з М. Баттістіні, Е. Карузо, О. Мишугою, М. Менцинським, Тітта Руффо, Ф. Шаляпіним та іншими [8; 10].
Цікаво, що 17 лютого 1904 року в міланському театрі «Ла Скала» Джакомо Пуччіні представив свою нову оперу «Мадам Баттерфляй». Ще ніколи композитор не був так упевнений в успіху, але… глядачі оперу обурено освистали. Славетний маестро почувався розчавленим. Друзі вмовили Пуччіні переробити свій твір, а на головну партію запросити Соломію Крушельницьку. І 29 травня того ж року на сцені театру «Ґранде» в Брешії відбулася прем’єра оновленої «Мадам Баттерфляй», цього разу – тріумфальна. Публіка сім разів викликала акторів і композитора на сцену. Після вистави, зворушений і вдячний, Пуччіні надіслав Крушельницькій свій портрет із написом:
«Найпрекраснішій і найчарівнішій Баттерфляй» [9].
4. Імена видатних жінок України в освіті і науці
Софія Русова
Лише за незалежної України ім'я видатного педагога Софії Русової, яка все своє життя присвятила творенню національної системи виховання, повернулося на рідну землю. Дуже прикро, що кілька поколінь вихователів і вчителів нічого не чули про цю талановиту дочку України. Дослідники ж вважають, що за обсягом і рівнем просвітянської роботи Русова стоїть на одному щаблі з Оленою Пчілкою і Христиною Алчевською, а за силою і пристрастю, з якими звучало її слово на захист духовності української культури, Софію Русову можна порівняти з Лесею Українкою.
Як сталося, що дочка шведа й француженки (дівоче прізвище Ліндфорс) зробила для України більше, ніж дехто із словесних ратаїв рідної мови й культури? Софія полюбила Україну всім серцем і була переконана: «Найдорожчий скарб у кожного народу — його діти, його молодь, й що свідоміше робиться громадянство, то з більшою увагою ставиться воно до виховання дітей, до забезпечення їм найкращих умов життя». «Душа дітей, їх задоволення — от що чарувало мене» [12]. 
Народилася Софійка 18 лютого 1856 року в селі Олешня на Чернігівщині. П'ята дитина в сім'ї, вона була такою кволою, що ніхто не сподівався, що виживе. Серед благодатної природи минуло дитинство. Зразкову родину Ліндфорсів поважали сусіди і селяни, проте щастя було недовгим. Коли Софійка була зовсім маленькою, померли її сестра Наталя і брат Володя. Від туги і горя тяжко захворіла й невдовзі померла мати. Діти залишилися під опікою батька, Федора Ліндфорса, який справою свого життя вважав безкорисливе служіння народові. Визволенню селян з кріпацтва Ліндфорс віддавав усі свої сили.
Проти нього згуртувалися місцеві землевласники, усіляко чинячи опір діям справедливого мирового посередника. Батько, тяжко переживаючи цю ситуацію, відмовився від посади. Проте викликав з Петербурга свого сина Олександра Ліндфорса, який у той час навчався у Пажеському корпусі. Але чернігівське панство ополчилося і на молодого Ліндфорса, фактично змусивши родину віддати землю в оренду й перебратися до Києва.
Так Софійка запізналася з новим для неї міським життям. Навчається у Фундуклеївській гімназії, знайомиться з новими людьми.
Проте взимку 1871 родину спіткало горе: раптово помирає батько. Зовсім юна Софія залишилася круглою сиротою. Перед нею, утім, як і перед сестрами, постало питання: як бути далі? Як заробляти на життя? Від батька дівчата успадкували прагнення безкорисливо служити людям. Тому разом із сестрою Марією вирішують присвятити себе школі. По науку їдуть до Петербурга, вивчають педагогічну літературу — твори Песталоцці, Руссо, Дістервега, Фребеля. Отже, вибір зроблено.
У своїх «Споминах» Софія Федорівна згодом напише: «Скільки разів пізніше я каялася, коли буденна педагогічна праця мене не задовольняла! Скільки разів я залишала її, шукала задоволення в літературній роботі, але для цього мені не вистачало здібностей, а життя знову в різних обставинах кликало мене до цієї «педагогіки». Я в ній теж шукала постійно чогось мистецького, творчого, ухиляючись від усякої традиційності, формалізму... Я ненавиділа рутину, формальну дисципліну. Може, в цьому були й мої помилки, й мій успіх. Душа дітей, їх задоволення — от що чарувало мене».
Софії разом із сестрою Марією вдалося втілити в життя своє бачення, як виховувати дітей. У 1871 році в Києві відкрився перший дитячий садок. Серед вихованців були здебільшого діти з родин інтелігенції, зокрема, двоє дітей Старицьких. Малята перебували в садку до другої години ночі. Сестри не шкодували свого часу, готуючись до занять зі своїми вихованцями. Незабаром садок переїхав до нового просторого приміщення (нині це вул. Богдана Хмельницького, 21).
Через Старицьких сестри Ліндфорс знайомляться з композитором Миколою Лисенком, а вже з 1872 року вони є повноправними членами українського товариства, майбутньої «Старої Громади», до якої належали Павло Чубинський, Михайло Старицький, Микола Лисенко, Володимир Антонович, Ольга О'Коннор, Павло Житецький, Федір Вовк, Михайло Драгоманов із сестрою Ольгою.
Громадська робота приносила Софії ще більше задоволення, бо вона познайомилася з Олександром Русовим. Молоді люди взаємно симпатизували один одному. «Він перший відкрив мені красу української народної пісні,— напише пізніше Софія Федорівна,— заговорив до мене українською мовою і без довгих промов і пояснень збудив у мене ту любов до нашого народу, що вже ніколи не покидала мого серця й керувала всією моєю працею довгі літа».
За чудовий голос і добру, веселу вдачу Лисенко і Чубинський називали Русова «Саша Ангел». Поступово дитячий садочок сестер Ліндфорс ставав осередком національної культури. На пропозицію Михайла Старицького у вечірні години, коли діти розходилися по домівках, тут відбувалися заняття аматорського драматичного гуртка, першою виставою якого була «Різдвяна ніч» у постановці Старицького й Чубинського. Вона видалася настільки вдалою, що режисери почали клопотатися про те, аби перенести цю виставу на сцену міського театру. Спільні інтереси, любов до музики все більше зближували Олександра і Софію.
Тож коли Русов вирушає до Петербурга удосконалювати свою педагогічну освіту, Софія їде за
Подобається