"Український правопис" останньої редакції. Зміни та доповнення мовознавців.


Кравчук Г.М.,

вчитель української мови та літератури

Борятинського НВК

Розвиток і становлення

українського правопису:

історичне підґрунтя і вимоги часу

 

Сучасні дискусії наприкінці XXст. навколо правописних питань

 

  Із здобуттям Україною незалежності посилилась увага і до правописних питань.              

27 серпня – 3 вересня 1991 року в Києві відбувся I Міжнародний конгрес україністів. На ньому була ухвалена постанова про потребу вироблення єдиного правопису для всіх українців, які проживають в Україні та поза її межами. Але, на жаль, на практиці цю давню мрію мовознавців не вдалось зреалізувати повністю.

Усі зміни, які були запропоновані до чинного «Українського правопису» 1990р., розглянула українська Національна комісія з питань правопису при Кабінеті Міністрів на початку 2001 року. У наукових колах велись дискусії щодо проблем функціонування української мови, де порушується питання українського правопису. Сучасні українські вчені дискутували з приводу змін і доповнень, які запропонувала Правописна комісія на чолі з Василем Німчуком. Дискусії відбувались в багатьох українських виданнях.

 І фахівці-мовознавці, і широка громадськість виявляють сьогодні свою гостру зацікавленість щодо змін і доповнень до «Українського правопису»  останнього четвертого видання 1993р.

До нього було внесено кілька важливих змін:

1)           норму про написання и після шиплячих і ц поширено на всі слова іншомовного походження (включно з особовими іменниками): Шиллер, Цицерон, Ватикан;

2)           «правило дев’ятки» застосовано також до власних назв іноземних фірм, компаній;

 3)          збільшено список географічних назв іншомовного походження, де діє «правило

дев’ятки» (Аддис-Абеба, Берингове море, Единбург, Крит, Цюрих);

4)           кількість винятків у правописі іншомовних слів зменшено за рахунок написань Гаваї (замість Гавайї), Гельсінкі ( замість Хельсінкі), цюріхський ( замість цюріхський), єна (замість ієна);

5)           уточнено написання: адью (замість адьє), аннали ( замість анали), Ашгабад ( замість Ашхабад), бертолетова ( замість бартолетова), інновація ( замість іновація), кулькопідшипники

 ( замість шарикопідшипники), страйкком ( замість страйком), Східноєвропейська ( замість Східно-Європейська).

  Зміни, внесені до «Українського правопису» 1990 р., були результатом компромісу, і це стало причиною правописних суперечок. Над останньою – четвертою редакцією правопису працювали дві установи Академії наук України – Інститут мовознавства та Інститут української мови.

 Мовознавці одної правописної традиції («консерватори») вважали, що чинний правопис не потрібно змінювати. Інші науковці («реформатори») переконували, що правопис має відтворювати фонетичну особливість української мови (треба відновити форму іменника родового відмінка однини імени, необхідно спростити правила орфографії та пунктуації, зменшити кількість винятків).

    Ці правописні дискусії почалися ще з початку ХІХ ст., відколи з’явився фонетичний принцип українського правопису. І відтоді ведуться гострі суперечки між прихильниками давніх етимологічних рис української мови і прибічниками фонетичного принципу українського правопису. Більшість вчених-мовознавців сходяться на думці, що обов’язково потрібно внести зміни і доповнення в сучасний «Український правопис» останньої редакції, оскільки вони вже назріли давно і не є новаціями, а вимогами часу. Кожна зміна, яку пропонується внести в «Український правопис», є історично виправдана і науково арґументована.

Основні питання, навколо яких відбуваються гострі дискусії:

1.           Яким має бути сучасний український правопис, єдиний для мешканців материкової України та українців діаспори;

2.           Чи потрібно вносити до чинного «Українського правопису» 1993р. зміни і доповнення;

3.           І, власне, які зміни пропонується внести до єдиної правописної системи.

Зараз в українській журналістиці, у різних друкованих виданнях панує різнобій у мовно-правописному оформленні текстів. Такі експерименти з правописом дуже небезпечні, адже вони розхитують мовні норми. Влучно про це сказав відомий мовознавець, професор Василь Німчук: «Єдиний правопис консолідує українську культуру, етнос. Безладне розхитування орфографічних правил призводить до дестабілізації всіх норм літературної мови, дезорієнтує її носіїв, знижує грамотність населення, викликає хаос у словниках…» [12, с.4]

Звернення до досвідчених видань, орфографічних словників та чинного «Українського правопису» не дає однозначної відповіді на багато питань. Дуже часто орфографічні словники, які укладені різними авторами, зовсім неоднозначно тлумачать положення суперечливих стилістичних і мовних питань, адже вони спираються на різні правописні концепції.

Завданням цього дослідження було з’ясувати причини, передумови та історію виникнення різних правописних концепцій української мови, визначити плюси і мінуси кожної з них. Тут розглядаються об’єктивно  і неупереджено ті чи інші трактування мовознавців, які, власне,  показують доцільність вживання тієї чи іншої мовної норми.

     Зокрема, з дев’яностих років ХХ ст. у наукових колах ведуться дискусії щодо проблем функціонування української мови, де порушується питання українського правопису. Сучасні українські вчені дискутують з приводу змін і доповнень, які запропонувала Правописна комісія на чолі з Василем Німчуком. Він став керівником робочої групи «Проєкту» і так виклав основні положення цього документа: « У правописі багато умовного, але ця умовність мусить відбивати живу мову, і це головне. Іншомовні власні назви мусять звучати якнайближче до оригіналу» [13, с.7].

 Дискусії відбуваються в багатьох українських виданнях, але наукове обґрунтування вони мають у газеті «Літературна Україна».

У цій газеті правописна дискусія починається зі статті Сергія Головащука «Дещо про мову і сучасне мовлення».

У ній спочатку йдеться про русизми, якими вкрай засмічена українська мова. «Мовці звикли до них і сприймають їх за свої власнеукраїнські назви. Наприклад: замість слова «виняток» вживають «виключення», замість словосполучення «укладати угоду»--«заключати угоду», замість словосполучення «житловий будинок» вживають «жилий будинок» [ 5, c.5].

 Порушує Сергій Головащук і питання українського правопису. Він твердить, що у членів правописної комісії існує дві кардинально протилежні думки щодо концепції створення українського правопису. Одні вважають, що правопис має бути стабільним, щоб змін було у ньому якомога менше. Інші науковці дотримуються думки, що правопис потребує чимало змін і доповнень. Він твердить, що ідея вироблення єдиного правопису для всіх українців є нереальною, тому що практично неможливо поєднати в одне єдине ціле дві правописні системи.

Зокрема, Сергій Головащук вказує на те, що у нашому правописі недосконало висвітлено питання відмінювання іменників. «Як відомо, в українській мові в родовому відмінку однини іменники чоловічого роду ІІ відміни мають закінчення , або , .

  Раніше (часто-густо необґрунтовано) замість –у, узаконювалося закінчення –а,. На це мовознавці-лексикографи звернули увагу десь ще на початку 70-х років, і вони почали цю недоречність виправляти: почали писати—альбому, атласу, замку, кургану, полігону, тайму.

  Ця тенденція з року в рік посилювалася аж до останнього видання «Правопису», в якому було вже узаконено—коридору, сараю, березняку, вишняку, чагарнику» [ 5, с.5].

Вчений застерігає широку громадськість від надмірного зловживання літерою ґ. В останніх виданнях «Українського правопису» літера ґ була справедливо узаконена і введена в українську абетку. Літера ґ вживається на позначення задньоязикового зімкненого (дзвінкого) приголосного звуку.

Але, крім цього, природі української мови властива ще й гортанна (глуха) вимова, яка позначається літерою г. Надмірне впровадження літери ґ завдало б тільки шкоди українській мові.

  «Вимова г як h — писав Іван Огієнко — єсть наша характерна споконвічна ознака, руйнувати яку було б непотрібним нехтуванням своєї старої культури » [ 14, с.385] .

  Пропонуючи ті чи інші зміни у написанні власне українських і запозичених слів, слід бути дуже уважним, щоб не допустити порушення давніх мовних традицій. Сергій Головащук наводить приклад, коли в останній редакції «Українського правопису» була порушена давня традиція української мови.             

  «В останньому четвертому виданні «Українського правопису» запропоновано писати: розіграш, тоді як треба — розиграш (бо є слово розигри)» [ 5, с. 5].

  З приводу цієї статті із Головащуком дискутує відомий сучасний вчений із діаспори Святослав Караванський у статті «Нарікання з адресою та висновками».

  Караванський критикує Головащука за те, що він не вказує причини походження негативних явищ у мові, і, зокрема, в українському правописі.

  Караванський твердить, що саме «український правопис 1933 року, якого дотримується Сергій Головащук, започаткував розвиток української мови у проросійському руслі». [ 10, с. 5].

Святослав Караванський вказує на те, що при укладанні цього правопису вчені намагались забезпечити єдність із правописами братніх народів Радянського Союзу, особливо – з російським. Отже, процес русифікації української мови розпочався саме із впровадження «Українського правопису» 1933 року.

Сергій Головащук дає відповідь на цю статтю у своїй публікації «Кілька слів про відгук з-за океану». Він вважає, що Караванський незаслужено розкритикував його погляди на правописні питання.

Інший сучасний мовознавець Світлана Єрмоленко порушує ряд важливих правописних проблем у своїй публікації «Не експериментуймо з мовою!»  Світлана Єрмоленко виступає проти змін і доповнень в українському правописі. Вона твердить, що «кілька поколінь виросло на «Українському правописі» 1933р., тому не можна ламати єдині мовні стандарти, до яких люди звикли і які сприймаються суспільством як усталені мовні норми» [ 9, с.5].

 Але ж слід зауважити, що саме ці «єдині мовні стандарти» і стали джерелом русифікації в українському правописі.

   Також була важливою реакція мовознавців діаспори на ці правописні дискусії. Зокрема, видатний український філолог Юрій Шевельов пропонований «Проєкт» в основному підтримував: «…Який правопис в Україні приймуть, такого ми в закордонні будемо дотримуватись…» [ 20,  с.3]

 Які ж зміни і доповнення пропонуються до нової редакції «Українського правопису», про які так сперечаються вчені-мовознавці і які є предметом обговорення широких кіл населення?

  Мовознавець Василь Німчук у статті «Сучасні проблеми українського правопису»  розглядає двадцять п’ять змін і доповнень, які запропонувала внести Національна комісія з питань правопису.

  У своїй праці вчений пропонує ряд змін у власнеукраїнських та запозичених словах.

  Спочатку розглянемо зміни та доповнення до українського правопису у питомих українських словах.

 1. Пропонується внести доповнення про літеру ґ. В «Українському правописі» останньої редакції про це сказано: «Літера ґ передає на письмі задньоязиковий зімкнений приголосний як в українських словах, так і в давнозапозичених і зукраїнізованих: аґрус, ґава, ґазда, ґандж, ґанок, ґатунок…» [ 17, с. 17].

Василь Німчук у своїй статті «Сучасні проблеми українського правопису» пропонує внести таке доповнення:

  «Отже, ґ пишемо не тільки в словах – дзиґа , ґава , аґрус, ґуля, ремиґати, і т.д., а й у похідних від них прізвищах: Ґудзь, Ґалаґан, Ґонта тощо; у інших антропонімах: Ґалан, Ґеник, Ґжицький, Ґиґа, Ґрещук, Ґриґа, Ґутковський; у географічних назвах Ґорґани (гори), Ґоронда, Ґаничі – назви сіл на Закарпатті.» [ 12, с.6].

У «Довіднику слів з літерою ґ» пропонується писати літеру ґ в таких випадках:

1)           В усіх українських словах, засвоєних чи питомих загальних назвах і власних іменах та всіх іноземних запозиченнях;

2)           В усіх таких самих українських словах, але в іноземних – тільки у власних найменуваннях;

3)           В усіх таких самих українських словах, у порівняно недавніх і нових запозичених апелятивних та в усіх іншомовних власних назвах;

4)           Тільки в діалектологічних записах, етимологічних розвідках, при транслітерації текстів як пам’яток української мови та культури;

5)           Рекомендується літеру ґ передавати при транскрипції іншомовних слів і виразів в українському контексті. Наприклад, «Ґутентаґ» - Добрий день [ 8, с.5 ].

Сергій Головащук вносить кілька зауваг, які стосуються літери ґ: «Безоглядне впровадження літери ґ завдало б непоправної шкоди український мові. Важко збагнути намагання в українському правописі розширити сферу вживання літери ґ. Доцільніше було б запропонувати цю літеру до вжитку тільки в давно запозичених і зукраїнізованих словах, а в деяких випадках допустити варіантність. Приміром, уживати не тільки ґрунт, але й грунт» [  6, с.4  ].

У правописній дискусії бере участь і відомий сучасний мовознавець Ірина Ощипко, яка теж торкається питання  літери ґ.

«У розділі «Літерні позначення звуків» відновлено літеру ґ. Проте немає чіткої вказівки, коли цю літеру слід використовувати. Загальне твердження: літеру ґ треба використовувати «як в українських, так і в давно запозичених і зукраїнізованих» не навчить мовців вживати цю літеру. Незрозумілою є примітка: «У власних назвах іншомовного походження етимологічний g вимовляється як (!?) г; проте збереження g у вимові не є порушенням орфоепічної норми. Отже, правильною є вимова: Гданськ і Ґданськ, Гренландія і Ґренландія, Гібралтар і Ґібралтар, Гарібальді і Ґарібальді, Гете і Ґете (с.17), писати треба літеру г, бо так рекомендує правопис ; g і h звичайно(!?) передаються літерою «г», а серед прикладів наведемо слова: Гренландія, Гете. А як зі словами: Гданськ, Гібралтар..?

 У правописі має бути вказано, як писати. Чи є потреба писати літеру г, а вимовляти звук [ґ], якщо цей звук має на письмі відповідну букву?» [ 15, с.70  ].

2. Під впливом галицької традиції у «Правописі» 1928р. сформульовано правило, за яким на початку слова пишемо тільки і . За словами В. Німчука, «По всій Україні в багатьох лексемах функціонує початковий и. Під впливом написаного зазнає деструкції ця риса живої мови. Функціонування зазначеної голосної на початку слова підтверджує статус и як окремої фонеми української мови, а не позиційного варіанта і. Дивлячись на це, запропоновано чітке правило: писати и на початку незапозичених і давно засвоєних слів перед приголосними н та р: инший, иній, ирій, иржа, иршати, индик тощо, а також у від звуконаслідувальному дієслові икати і похідних вигуку ич!» [ 12, с.6  ].

Сучасний мовознавець Зеновій Терлак так арґументує пропозицію писати букву и на початку деяких слів.

  «Написання и на початку слів не є чимось новим в українському правописі. Стосується воно небагатьох слів, а саме тих, у яких орфоепічний  словник і рекомендував вимовляти початковий звук і наближено до и. Такою є народна вимова, так писали і наші класики. Згадаймо Тараса Шевченка: «Гуси, гуси білі в ирій полетіли», «Посип индикам, гусям дай». У 50-томному виданні Івана Франка у «Зів’ялому листі» читаємо: «Зелений явір, зелений явір, ще зеленіша ива, ой, між усіма дівчатоньками лиш одна мені мила» [ 16, с.3  ].

 У «Словнику української мови» Бориса Грінченка маємо до сотні слів з початковим и (щоправда, разом із похідними). Сучасні словники не фіксують жодного слова з початковим и, хоча реально вони вживаються в мові (дієслово «икати», вигук «ич», роман В. Дрозда має назву «Ирій».

  3. Написанні слів із пів- і досі є досить проблематичним, вчені не можуть дійти спільної думки, як писати пів-, напів- зі словами—разом, окремо чи через дефіс.

  В «Українському правописі» останньої редакції сказано: «Разом пишуться складні іменники з першою частиною пів-, напів-,полу-: піваркуша, півгодини, півдюжини, півкарбованця, півколо, півмісяць, півогірка, пів’яблука, напівавтомат, напівсон, полукіпок, полумисок.

  Примітка. Перед іменниками—власними іменами пів- пишеться через дефіс: пів-Європи, пів-Києва» [  17, с.38  ].

  Слово пів- у значенні «половина» пишеться окремо. Наприклад: пів на третю, о пів на дев’яту.

  За зразком російської мови, в якій лексеми пол із цим значенням немає, в українській мові також завжди писали слово пів- разом із наступним словом (піваркуша, пів’яблука) і через дефіс (пів-Києва).

  Мовознавець Василь Німчук пропонує писати слово пів –  «завжди окремо від сусідніх слів, якщо воно означає «половина». Наприклад: пів години, пів гривні, пів літра, пів яблука, якщо з наступним словом слово півне втрачає цього значення, а є префіксом, то його пишемо з ним разом. Наприклад: півколо, південь, північ, піваркуш, півлітра (розм..)» [ 12, с.6  ].

 Сучасний мовознавець Андрій Бурячок твердить, що «за остатнім виданням «Правопису» треба писати разом усі іменники з першою частиною пів-, напів-, тому-: піваркуша, півгодини… Тільки перед іменниками-власними назвами пів пишеться через дефіс: пів-Європи, пів-Києва» [ 4, с.29 ].

  Отже, як бачимо, самі вчені-мовознавці дотримуються чітких, аргументованих, інколи –  діаметрально протилежних поглядів у правописних питаннях.

  4. Щодо апострофа, то у новій редакції «Українського правопису» пропонуються такі зміни: писати апостроф після губних, перед якими стоїть не тільки р, але й л. Наприклад: полб’яний, а не полений (полба—різновид пшениці).

  5. Наступною зміною, яку пропонується внести в нову редакцію «Українського правопису», є пропозиція в іменниках ІІІ відміни з основою на групу приголосних -ст- у родовому відмінку однини послідовно вживати закінчення –и. Наприклад: вісти, злости, радости і т.д.; слів Русь, Білорусь, осінь, сіль, кров, любов. (Руси, осени, соли, крови, любови).

  Василь Німчук вказує, ця зміна у правописі є цілком закономірною і має історичне підґрунтя:

  «З огляду на живе мовлення більшості українців, засвідчене діалектологічним «Атласом української мови» (том І, карта 190, том ІІ, карти 174-175), історичну практику, в тому числі й основоположників сучасної української літературної мови Івана Котляревського ( Роздуть в нихь храбрости огонь);

  Тараса Шевченка (Пошли тоби матер-божа … благодати всего того, чого мати не зуміє даты).» [ 12, с.6  ].

 В «Українському правописі» останньої редакції вказано:

  «У родовому та давальному відмінках однини іменники третьої відміни мають закінчення –і: вісті, галузі, любові, моці, ночі, осі, подорожі, сталі, тіні, фальші» [ 19, с. 93 ].

  До правописної дискусії долучається сучасний мовознавець Антоніна Матвієнко. У статті «Хто ж експериментує?» вона стає на захист цієї зміни і пропонує внести її до нової редакції «Українського правопису.

  «А от щодо закінчення родового відмінку –и в іменниках жіночого роду на приголосний, то воно цілком закономірне (фонетичне) і підтверджується діалектичними даними. Це закінчення було замінено на –і десь у 30-х роках в порядку чергового «вдосконалення» правопису» [ 11, с.4 ].

  6. За останньою редакцією «Українського правопису» іменники ІV відміни з суфіксом -ен- у родовому відмінку однини мають закінчення –і. Наприклад: імені, племені, сімені. У нову редакцію правопису пропонується в цих іменниках ІV відміни з суфіксом -ен- у родовому відмінку однини внести закінчення –и замість –і.

      Наприклад: імени, племени, сімени згідно з живою мовою і традицією, оскільки у 1945 році незакономірно нав’язано було літературній мові в цих іменниках флексію –і.

7. Наступна правописна зміна стосується звертання, яке пропонується вживати тільки у формі кличного відмінка: Іване! Іване Івановичу! Пане Іване, пане професоре, пане генерале, пане Президенте!

      8. Запозичені слова типу: радіо, Маріо за новою нормою українського правопису дозволено відмінювати, коли перед закінченням не стоїть інший голосний. Це запозичені слова на –о: Маріо, радіо, кіло, ситро, але пальта, ситра, рада, кіна.

9. Іншу правописну зміну Василь Німчук характеризує так: «В опублікованому проекті найновішої редакції «Українського правопису» через недогляд не зазначено, як транскрибувати старослов’янські (церковнослов’янські) тексти української редакції, давньо- і староукраїнські оригінальні та перекладні пам’ятки, новоукраїнські твори, писані етимологічним правописом. В орфографічному кодексі необхідно сказати принаймні про те, що, цитуючи названі вище тексти, на місці букви ы пишемо сучасну и (сын—син, мыло—мило); на місці букви и між приголосними і після приголосних в кінці слова – пишемо и (присно – присно, миол – мило, прииди - прийди), на початку слова і перед йотованими голосними – і (им  - ім’я, Євангалиє – Євангеліє), на місці букви е - є між приголосними і після приголосних в кінці слова (нєбєса – небеса, братє - брате), на початку слова та після голосної – є (єго – єго, житиє - житіє); на місці букви ѣ усередині і кінці слова – і (лѣто - літо), на початку слова і після голосної – ї (ѣсти – їсти, еѣ – єї, нашѣ - наші)»   [ 12, с.6 ].

Усі ці зміни і доповнення які пропонують мовознавці внести в український правопис, стосувалися питомих, власнеукраїнських слів.

          Розглянемо, які зміни потрібно провести у правописі іншомовних слів.

10. В «Українському правописі» 1928 р. йшлося про те, що L у словах іншомовного походження передається м’яким л. Наприклад: кляс, плєн, колонія, флот.

 В останній редакції «Українського правопису» L у словах іншомовного походження передається твердим або м’яким л. Наприклад: арсенал, бал, клас, вулкан, план [ 17, с. 118].

 Отже, до м’якого л в українській мові ми повернутися не можемо, оскільки українська літера л передається у словах іншомовного походження таким чином, як узвичаєне те чи інше слово в українській мові. У нових запозичених л тверду чи м’яку варто писати залежно від характеру приголосного в мові, з якої перекладається слово.

           11. Щодо передавання іншомовних g та h, то варто повернутись до академічних правил 1919-1927рр. та проекту 1926р. «Українського правопису»: «у загальних назвах пишемо тільки г, незалежно від того h (гербарій, гіпотеза) чи g (газ, газета, гараж, грог) вимовляють у мові, з якої перекладене дане слово. У 13 окремих словах, переважно запозичених через російську з англійської мови, відповідно до h передбачено писати х: хавбек, хокей, ноу-хау та ін.

Сучасні мовознавці пропонують прийняти цю зміну до нової редакції «Українського правопису», оскільки вона відображає власнеукраїнську природу і традицію української мови у її писемному варіанті.

12. Інша зміна, яку пропонується внести в єдиний український правопис, – відповідно до традицій не пишемо г на початку слів, давно запозичених з грецької мови: арфа, історія, омонім, осанна та ін., проте в нових словах, запозичених з західноєвропейських мов, наявний початковий г: гемоглобін, голографія, гомогенний.

            13. В. Німчук пропонує писати власні назви іншомовного походження з максимальним наближенням до звучання їх у чужих мовах, щоб уникнути      можливих непорозумінь, тобто, відповідно до g та h мови-джерела, писати ґ або г.

У проекті до нової редакції «Українського правопису» сказано, що відповідно до g та h вживаємо або г лише в антропонімах (Ґете, Гюго, Гейне, Геґель) та похідних від них словах. Відповідно  до g та h мови-джерела, треба вживати ґ чи г також у топонімах(Копенгаґен, Ґватемала, Гамбурґ, Гаваї) та у похідних від них словах: геґелівський, гватемальський і т.д., бо, коли заводити нове правило, то воно має охоплювати весь клас власних слів. Тут можливі лише винятки для давніх запозичень: Англія, Греція, Грузія, Рига та деякі інші.

14. В «Українському правописі» 1993р. сказано: «На місці грецької Θ, яка перекладається латинською графікою через th, у більшості слів у нас усталилась вимова і написання: астма, бібліотека, етика, метод, патетика, ритм, театр, трон; в меншій кількості – ф: анафема, дифірамб, ефір, міф» [ 17, с. 119 ].

  У західноукраїнській традиції вимовляють: анатема, етер, міт. Крім того, у всіх європейських мовах на місці грецького Θ вимовляють t.

  В іменах людей відповідно до th у нас закріпилося паралельно: Агафанген – Агатанген, Афіна – Атена, Марфа – Марта, Фекла – Текля, Феодосій – Теодоій, Тодось. У зв’язку з цим запропоновано як нормативні паралельні форми: ефір – етер, кафедра – катедра, марафон- маратон, Гефсиманський – Гетсиманський.

           15. Щодо подвоєння приголосних в словах іншомовного походження, то до цього пункту пропонуються незначні зміни.

 За Андрієм Бурячком, «приголосні в загальних назвах іншомовного походження не подвоюються. До цього типу слів віднесені й ті, у яких раніше приголосні подвоювалися, зокрема: бароко, беладона, бравісимо, ват (хоч Ватт), грунето, інтермецо, лібрето, піанісимо, піцикато, стакато, фортисимо» [ 2, с.12 ].

  Серед винятків поки що залишились: аннали, бонна, брутто, ванна (ванний), мадонна, манна (манний), мотто, мулла, нетто, панна, пенні, тонна; білль, булла, вілла та подвоєний р у назві рослини дурра й у назві ароматичної смоли мірра.

  Василь Німчук пропонує доповнення до цього параграфу українського правопису: «до мінімуму звести випадки подвоєння приголосних в іншомовних словах: тона (замість тонна), мира (замість мірра), але ванна, булла та ін.» [ 12, с.6 ].

  16. Потрібно внести певне доповнення і зазначити, що слова з церковно-релігійної сфери з правилом «дев’ятки» не пов’язуються, і в них між усіма приголосними пишемо и: євангелист, єпископ, митрополит, архімандрит, єпитрахил, єпитимія, християнство.

  17. Члени Правописної комісії пропонують застосовувати правило «дяв’ятки» в іншомовних власних назвах: Аристотель, Едип, Цецилія, Кордильєри, Занзибар, Сиранузи, Тимор. Ця правописна зміна спростить українську орфографію.

           18. У чинному орфографічному кодексі є правило, згідно з яким, в іншомовних словах після відповідних приголосних перед я, ю, є, ї треба писати апостроф (б’є, комп’ютер, інтерв’ю) з застереженням, що апостроф не пишеться, коли я, ю позначають м’якшення приголосного перед я, ю (бюджет, бюро, пюпітр ).

  Таким чином пропонується спростити правопис слів, щоб не руйнувати природну фонологічну систему української мови.

  Певна невизначеність виникла у нас із передаванням у іншомовних словах j або і у сполуках із голосними. Споконвіку у слов’янських мовах для уникнення зіяння в цих випадках розвивались вставні звуки, переважно, відбувалася йотація. Це відбивають писемні тексти вже з Х ст.: иєреи, дияконъ, дияволъ. Давні зміни відбиває живе українське мовлення, що яскраво видно в загальних назвах та антропонімах: дяк, Дем’ян, диякон, касян, касіян, Лук’ян, Тетяна [ 2, с.16 ].

  На початку слова часто початковий и (й) зникав, тому вже в найдавніших пам’ятках писали: Юда, Юдея, Яковъ [ 1, с.154 ].

19. У церковно-релігійній літературі пропонується провести такі зміни: написання Яків, Юда та Іаков, Іуда  (вживати як паралельні форми).  Намічено узаконити написання Яков, Юда, які більше відповідають українській історичній традиції та духові нашої мови.

20. За сучасним «Українським правописом» 1993 р.,  «іншомовні io, jo нині передаються через іо (іон, іонійський, Іонічне море), через йо ( йод, йота, Йордан, Йорданія). У церковно-релігійних текстах зустрічається написання Йов, Йона, Йоан та Іов, Іова, Іоан» [ 66, с. 120 ].

 Члени правописної комісії пропонують спростити правило і писати всі слова з початковими й: йоаніти, йон, йоанічний, Йоан, Йона, Йов.

21. За сучасним правописом, в іншомовних словах після голосних пишемо йотовані є, ї незалежно від того, чи в мові, з якої перекладено слово, є йотація: дієта, руїна.

Вживання йотованих голосних е,іє,ї – після голосних в іншомовних запозиченнях відновлено у 1945 році.

Запропоновано відновити написання є в слові проект і подібних лексемах.

22. Йотація голосних (а,у,о) нині у правописі, як правило, не відображена. Написання з -ие-, -ія- тільки у словах із церковно-релігійної сфери: василіянин, диякон, парафіянин, християнство. Принаймні, написання -ія- в середині слів іншомовного походження слід відновити. Між іншим, й тут має опору в основах багатьох лексем: артеріяльний (пор. артерія), геніяльний (пор. геній), матеріял (пор. матерія).

23. В останній редакції «Правопису» усунули незакономірний зайвий й у словах:  параноя, секвоя, феєрверк, фаянс. Тут слід пам’ятати про винятки: Гойя, Савойя, Фейэрбах, майя, фойє.

24. За сучасною орфографією, на місці звукосполуки аu у словах грецького та латинського походження пишемо то aвавтор, лавр, фавн, авгур, то ауаутекологія, лауреат, фауна, інавгурація.

Українці на місці іншомовного au у запозичених звичайно вимовляють ав із так званим нескладовим у.

Згідно з практикою усного мовлення вчені пропонують писати ав замість ау у словах із латинськими коренями а на – іо: авдит, авдиторія і подібні.

25. У проекті правопису залишене нинішнє правило передавання німецького дифтонга еі. Вчені вважають, що у власних найменуваннях потрібно змінити їх написання згідно з німецькою літературною орфоепією ай. Наприклад: Айзенштайн, Ліхтенштайн, Гайне.

Отже, зміни в новій редакції «Українського правопису» запропоновані не кардинальні. В основному, це уточнення правил, зменшення кількості винятків.

  У свою чергу, ці пропозиції Правописної комісії викликали широку дискусію у засобах масової інформації. Жодна із запропонованих змін до українського правопису ще остаточно не затверджена. Четверте видання правопису щороку перевидається без будь-яких змін чи доповнень.

Мовознавці пропонували, що протягом кількох років діятимуть дві норми правопису, використання старішої з яких не вважатиметься за помилку. Якщо пропозиції не будуть сприйняті суспільством, вони просто не будуть внесені до нової редакції «Українського правопису». Зміни, які пропонуються мовознавцями-спеціалістами, жодним чином не ускладнюють систему української мови, а, навпаки, спрощують її.

Базою для творення українського правопису мусить служити традиція і природа української мови. Але оскільки мова – це живий організм, який постійно змінюється та вдосконалюється, то важливе завдання сучасних мовознавців – спростити український правопис, наблизити якомога більше його літературно-писемні варіанти до живого розмовного мовлення.

Усі пропозиції та зауваження мовознавців слід врахувати при укладенні нової редакції «Українського правопису».

 Дискусії, які розгорнулись навколо змін і доповнень єдиної українському правописної системи, є цілком закономірними. Українські вчені кардинально розходяться в поглядах не лише на ґрунті давніх етимологічних і фонетичних рис української мови. Зокрема, йдеться про норми правопису, на який опираються українці в діаспорі («Український правопис» 1928р) і норми сучасного «Українського правопису» останньої редакції 1993р., які вживаються зараз на території України.

Усі зміни, про які сперечаються мовознавці, не є нав’язані нам «штучно» завдяки тим чи іншим політичним віянням , а є наслідком природного розвитку української мови.

Єдиний український правопис повинен об’єднувати, а не роз’єднувати українців у всьому світі.

 

 

Використана література:

 

1.               Бабич Н. Історія української літературної мови.—Л.: 1993. –  С. 154.

2.               Бандура О. Становлення і розвиток письма: основні етапи // Українська мова та література. —1999. —№1. —С.16.

3.               8 Бурячок А. Про зміни та доповнення в третьому виданні «Українського правопису» //Українська мова та література в школі. —1992. —№7. — С.11.

4.               Бурячок А. Що змінилося в «Українському правописі»? —К.: 1997. –  С.  80-81.

5.               Головащук С. Дещо про мову і сучасне мовлення  // Літературна Україна. —1997. —18 вересня. С. 5.

6.               Головащук С. Про деякі пункти найновішого «проекту» українського правопису  // Літературна Україна. —2001. —18 лютого. С. 4.

7.                Грицак П. Деякі проблеми української букви «ґ». // Нові дні. —1995. – №5. –  С.6-7.

8.               Довідник слів з літерою ґ. —Д., 1993. С. 5.

9.               Єрмоленко С. Не експериментуймо з мовою  // Літературна Україна. —1997. —30 жовтня. – С. 5.

10.             Караванський С. Нарікання з адресою та висновками  // Літературна Україна. —1997. —30 жовтня.  С. 5.

11.             Матвієнко А. Вдосконалення чи руйнування? // Українське слово. —2000. —3 серпня. C. 4.

12.             Німчук В. Сучасні проблеми українського правопису  // Літературна Україна. —2001. —11 січня. С. 4-6.

13.             Німчук В. Про нову редакцію «Українського правопису» // Українське слово. —2000. —20 квітня. С. 7.

14.             Огієнко І. Історія української літературної мови. — К., 1995. С. 385.

15.             Ощипко І. Деякі зауваження до четвертого видання українського правопису  // Український правопис і наукова термінологія: проблеми норми і сучасність  // Матеріали засідань мовознавчої комісії і комісії всесвітньої літератури НТШ у Львові 1996-1997 років. – Л..: 1997. –  С. 70-75.

16.             Ткаченко В. Проблеми правопису  // Українська мова та література. —1997. —12 липня. –  С. 62.

17.             Український правопис. 4-те видання, виправлене й доповнене. — К.: 1993. – 286 с.

18.             Український правопис: Проект найновішої редакції. —К.: 1999. –  С. 68.

19.             Шевельов Ю. Про критерії в питаннях українського офіційного правопису  // Мовознавство. —1995. —№2. — С.3.

20.             Ющук І. Проект найновішої редакції українського правопису  // Українська мова та література. —2000. — 6 квітня. –   С. 5.

 

 

 

 

 

  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

             

 

 

 

 

Подобається