Таланти учнів

Дивний сон

Оповідання

Я вже семикласниця. Не вірю в дива. Але те, що зі мною трапилося нещодавно, інакше як дивом не назвеш.

Щороку, починаючи з 1-го класу, ми вивчали творчість Тараса Шевченка, і ось у цьому році я так захопилася його віршами, що прочитала майже ввесь «Кобзар». І чим більше я читала, тим більше мене почали переслідувати думки: «Звідки він, тоді, дуже давно, міг знати про долю України? Адже він навіть не дожив до ХХ ст..».  Ці думки не давали мені спокою.

Одного звичайного дня я, вивчивши уроки, лягла трішки відпочити і задрімала. І мені приснився надзвичайно реалістичний сон. Ніби я іду вулицею, але все навколо таке дивне: старі низенькі будиночки, вкриті соломою, люди метушаться, одягнуті всі у вишиванки (і я також), і чоловіки, і жінки виглядають дуже стурбовано, діти не граються, а працюють. Мені стало якось не по собі, і я подумала: «Куди ж я потрапила? І як звідси вибратися?». Я , мабуть, виглядала розгубленою, тому що на мене почали звертати увагу оточуючі, але ніхто ні про що не запитував. І раптом я побачила чоловіка, його зовнішність видалася дуже знайомою, але я не могла пригадати, хто він. Цей чоловік наближався до мене, коли він підійшов ближче, я його впізнала – це був справжнісінький Тарас Шевченко. Підійшовши до мене, махнув рукою, розвернувся і пішов. Я заплющила очі, вщипнула себе, розплющила очі, але картинка не змінилася. Шевченко ж знову обернувся і помахав мені рукою, щоб я йшла за ним. Недовго думаючи, почала його наздоганяти. Спочатку ми йшли мовчки, я з цікавістю розглядала свого нового попутника і в моїй голові роїлося купа запитань, на які б хотілося отримати відповідь. Раптом поет зупинився, я озирнулася навколо і побачила неозорі лани пшениці, було так гарно і спокійно, тишу порушував лише легенький вітерець, що шелестів колоссям.

Замилувавшись красою природи, на мить забула, де я і з ким. Від думок мене відволік голос мого кумира:

  • Заблукала? Як тебе звати?
  • Світлана. А я тебе знаю. І знаю, де я.
  • І де ж?
  • У минулому.
  • Як ти здогадалась?
  • Коли побачила тебе і ці дивні будинки, відразу зрозуміла.
  • А ти кмітлива. А звідки мене знаєш?
  • Та тебе всі знають, про тебе говорять на кожному кроці.
  • Чому? Що я такого зробив?
  • Твої поезії – це щось неймовірне. Вони ніби описують сучасну Україну. Люди зачитуються твої творами, учні вивчають вірші у школі.
  • Невже? Що ж у моїх поезіях такого особливого?
  • Ти що жартуєш, ти скільки зробив для України. Ти повинен пишатися собою.

Наша розмова тривала ще довго, ми говорили про Україну тодішню та теперішню, обговорювали всі негаразди, які траплялися з нашою Батьківщиною. Але найголовніше запитання я ще не поставила, не знала як правильно про це запитати. А потім вирішила, буду говорити, як думаю.

  • Тарасе, ти провидець?

Він засміявся, а потім запитав:

  • Чому ти так вирішила? Звичайно ні.
  • Ти пишеш у своїх віршах про події, що відбуваються тепер на території моєї рідної України. Як таке могло трапитись? Звідки ж ти тоді знав, що буде колись.
  • Розумієш, Світланко, завжди знаходяться люди, які прагнуть грошей і влади, і вони робитимуть, що завгодно, тільки б досягти бажаного. Вони не звертають уваги на страждання людей, які потерпають від нужди, воєн. Так відбувається у всі часи. Але є і такі люди, яким не байдужа доля людей, вони не втрачають надію про краще майбутнє. І своїм ентузіазмом вони заохочують інших до рішучих дій. Так що, я не провидець, а чоловік, який багато вистраждав.
  • Ой, точно. І як я сама не здогадалася про це. Дякую за мудрі слова. Я обов’язково стану тією людиною, що не втрачає надії і буду налаштовувати інших на віру в краще.

Я розплющила очі, побачила свою улюблену кімнату. Та в голові ще звучали слова Тараса:

  • Щасти тобі, добра дівчинко! Будь мудрою!

Я посміхнулася і промовила:

  • Дякую, Тарасе. Я завжди пам’ятатиму цю зустріч!

 

Удовенко Світлана,

учениця 7 класу

  

Подобається