Не довіряй своєму серцю… (філософські роздуми старшокласниці за поемою Т.Шевченка «Катерина»)


Акція «Шануймо Україну»

Тематика конкурсної роботи  «Україна літературна»

Номінація «Найкраща пізнавальна стаття»

 

Не довіряй своєму серцю…

(філософські роздуми старшокласниці за поемою Т.Шевченка «Катерина»)

 

                                                                   Сподівайся на краще, а готуйся до гіршого

 

    Не раз я чула про поему Т.Шевченка «Катерина», згадували цей твір на уроках української літератури і в попередніх класах. Ніяких особливих емоцій  він  раніше не викликав у мене: казка або сльозливий серіал – та й годі!

    Але зараз, у свої 15 років, я сприйняла цей твір абсолютно по-новому. Навіть дивно, як я могла раніше не помічати тієї глибини особистої трагедії закоханої дівчини?! Мабуть тому, що сама тоді ще не знала, що таке кохання й перші розчарування…

    …Пізно ввечері сіла в м’яке зручне крісло, ввімкнула торшер над головою і, читаючи твір, сама перетворилася на довірливу селянську дівчину, яка вперше в житті, відчувши на собі увагу парубка-красеня та ще й статного офіцера, повірила: ось він – єдиний і неповторний, мій, і тільки мій на все життя!!!

   Бідна Катерина, та де ж твої очі? Адже він зустрічається з тобою таємно, щоб ніхто з сусідів на селі, щоб батько-мати не знали! То хіба ж то щиро?

   Але закохані очі бачать те, що хочуть, а не те, що є, «полюбила москалика, як знало серденько…». Катруся жила серцем, а тому забула про мораль, про честь, бо була впевнена, що лихе може трапитись із ким завгодно, та тільки не з нею.

  Так, у житті дорослої людини рано чи пізно настає час, коли батьки стають менш дорогими, бо з’являється він чи вона, що затьмарює весь світ, з яким тепер пов’язуються плани на майбутнє, а батьки… так! вони єдині на все життя, але це, якоюсь мірою, уже минуле…

   І ось  настав кінець щастю, «прийшли вісті недобрії – в поход затрубили», зосталася Катерина одна, та в серці живе пам’ять про обіцянку милого, що повернеться і вона «буде собі московкою». Мабуть, тоді дівчина ще й думок не мала про марні сподівання на спільне майбутнє, скоріше, була впевненість: справді повернеться, бо обіцяв.

   Та сталося найстрашніше: коханого немає, а Катерина «в запічку дитину колише». Сусідки дали волю язикам, глузують, насміхаються і з батьків, і з Катерини, що «муштрує московського сина». Сором на все село, кпини – і нікому захистити, «якби милий чорнобривий умів би спинити…». Осміяні людьми мати й батько страждають, журяться і під дією неписаних законів женуть дочку із дому: «А де ж твоя пара? В Московщині, доню моя! Іди ж … шукати!»

   Страшно навіть уявити, що рідні батьки під тиском забобонів проганяють із дому дочку з онуком. Невже важливіше те, що про тебе подумають чужі люди, ніж доля й майбутнє і так постраждалих, осміяних, уже одного разу зраджених дітей? Нащо ж зраджувати ще раз? «Пішла селом, плаче Катерина; на голові хустиночка, на руках дитина».

   Стала дівчина за селом «та й заголосила … сльозами гіркими», та так, що весь світ, мабуть, почув. Не дай, Боже, опинитися в подібній сиуації! Куди йти, куди бігти, до кого звернутися, якщо власні батьки не пожаліли?

   І все-таки опам’яталася, пішла, бо на руках «мале ангелятко … пазухи шукає». Значить, почуття відповідальності, все ж,   взяло гору над образою на весь світ.

   Довго шукала свого коханого бідна Катерина, півсвіту обійшла, була готова наймичкою жити при ньому, аби сина визнав, не покинув. Та «любий Іван» відмовляється впізнавати колись кохану дівчину, яка його «карі очі любо цілувала». «Возьмите прочь безумную!» Та Катерина поспішає показати своєму Іванові дитину: «Покинь мене, забудь мене, та не кидай сина»! Ще тліє в душі дівчини, на дні її  серця надія, що не могла вона так помилятися і не розпізнати удаваність почуттів офіцера. Ні, він не встоїть, коли побачить це безвинне янголятко, яке не повинно страждати! Та коли повернулася з дитиною на руках, Івана годі було й шукати: «Де ж ти? заховався? Утік!... нема!.. Сина, сина батько одцурався!»

    Вдруге зраджена офіцером, осміяна москалями  Катерина «на шлях положила дитину …  та в ліс..., як навісна! А дитя осталось, плаче, бідне…». Побігла жінка до річки та «шубовсть в воду!.. Попід льодом геть загуркотіло».

   Одна зрада породжує іншу…

   Зраджена спочатку офіцером, а потім батьками Катерина, зрештою, зраджує і сама, але кого? Того, хто вже точно на це не заслуговує, – безвинну дитину! Опинившись у безвиході сама, туди ж штовхає і дитя! І тепер вона стає злочинницею, що не варта співчуття. Так, тебе покинули, всі відвернулися, але ж ти доросла людина, яка здатна дати собі раду і, при бажанні, завжди змогла б пережити цю ситуацію, але не кидати напризволяще дитину. Пізнавши зраду батьків, сама стала матір’ю-зрадницею. То ж життя нічому не навчило. Найбільше шкода саме дитини, отже, виходить, що в її трагічній долі винні саме батьки Катерини, що виявилися безвідповідальними й виростили таку ж безвідповідальну дочку.

   Слава Богу, що є ще на світі небайдужі хоч чужі люди, які почули плач дитини серед завірюхи, підібрали її, не дали загинути.

   «Їде шляхом до Києва берлин шестернею…». Та світ тісний. Зустрівся зі своїм сином Івасем батько Іван: «А пан глянув… одвернувся… пізнав препоганий…, та не хоче взяти»…

   І раніше, й зараз безхарактерність, слабодухість, безвідповідальність, підлість у характерах людей була й буде. І по сьогоднішній день бідні, нещасні, покинуті діти наповненими слізьми очима видивлятимуться з вікон дитячих будинків своїх мам і татусів, що забули свій обов’язок і призначення: народив дитину – неси за неї відповідальність; забудь у чомусь про себе, виховай зі своєї дитини достойну порядну людину і цим доведеш собі й усьому світові, що ти чогось вартий, що не марно прожив своє життя, бо навіть після смерті тебе згадуватимуть із вдячністю.

   Які мрії має людина на початку свого шляху! А щоб непередбачуване життя не зламало ваші плани, варто сподіватися на краще, а десь у глибині душі морально бути готовим до гіршого, тоді точно – встоїш.

 

   …Прекрасна поема! Школа життя! Треба уважніше перечитати й інші твори Т.Шевченка…

Подобається