НЕ БУДЬ БАЙДУЖИМ (філософські роздуми щодо постаті Івана Мазепи)

НЕ БУДЬ БАЙДУЖИМ (філософські роздуми щодо постаті Івана Мазепи)


Акція «Шануймо Україну»

Тематика конкурсної роботи  «Україна історична»

Номінація «Найкраща пізнавальна стаття»

 

НЕ БУДЬ БАЙДУЖИМ

(філософські роздуми щодо постаті Івана Мазепи)

 

       Моя цікавість до постаті Івана Мазепи виникла зовсім випадково.

       Під час одного з семінарських занять у педуніверситеті викладач розповідав про творчість українського поета Володимира Сосюри: було надзвичайно цікаво. Та ось він почав читати напам’ять вступ до поеми «Мазепа». З перших рядків для мене вже не існувало нічого: ні інших студентів поряд, ні аудиторії. Мов блискавкою прорізала  сила Слова геніального поета Володимира Сосюри у неперевершеному виконанні професора університету Василя Микитовича Скрипки про загадкову тоді для мене постать Івана Мазепи. Коли були сказані останні слова, запанувала тиша. Ми всі не могли поворухнутися: дух, час, якась несамовита енергія витала у повітрі і потребувала продовження…

     З того часу минуло немало років, але добре пам’ятаю, як просиджувала в бібліотеці годинами, вишукувала й вичитувала все, що можна було знайти про Івана Мазепу і спробувати зрозуміти, пояснити й оцінити зі своєї точки зору вчинки цієї непересічної людини.

   Іван Степанович Мазепа – видатний державно-політичний діяч кінця XVII – початку XVIII ст., полководець, меценат; гетьман України, який незмінно тримав гетьманську булаву протягом майже 22 років; він  сприяв розвиткові економіки держави, культури, освіти. Але була в житті цієї людини подія, що по сьогоднішній день не дає остаточної відповіді на питання: ким же був Іван Мазепа: героєм, Людиною з великої літери чи зрадником? Через відсутність історичних документів багато що, пов’язане з цим ім’ям, домислюється, інтерпретується відповідно до ставлення самих дослідників. Але кожна людина має право на власний погляд щодо постаті Івана Мазепи.

   З дитинства не знав жодних матеріальних проблем. Спробував у житті все, мав усе; присвятив життя Україні, боровся за її незалежність, але якою ціною? Зіграв ва-банк, ризикнув усім, і якщо дипломатичним шляхом добитися незалежності України не вийшло, вирішив зробити це зрадою? Зрадити одних заради свободи інших? Але ж ціною зради! Та хто зрадив раз, зрадить і вдруге, то чи вартий він довіри з будь-чийого боку? Захар Беркут – герой однойменної повісті Івана Франка – не вважав для себе можливим обдурити навіть ворога заради врятування рідного сина Максима. Так, то художній твір, але ж хто, як не державні мужі мають бути прикладом для наслідування? Зрада свідчить про нечисту совість, а хіба з нею творять добрі діла?

   Ми не знаємо, можемо лише гадати, які плани були в Мазепи. А не знаючи їх, як можна називати його патріотом, героєм? Це була спроба врятувати Україну, але ж він зганьбив власне ім’я! Чи думав він про те, чи зрозуміє його вчинок народ? Виходить, що так і не може зрозуміти по сьогоднішній день. Сподівався, що переможців не судять, та перемоги не було, не сталося, і от протягом трьохсот років ми його судимо. В ім’я чого ризикував гетьман? Якими були його наміри, адже благими намірами вистелена дорога в пекло!? Можливо, хотів слави? Не знав, чи вийде, але спробував. Не сидів склавши руки?

   Перебуваючи на службі то у лівобережного гетьмана І.Самойловича, то у керівників московського уряду, Іван Мазепа справно отримував «государево жалование» і не особливо переймався долею України, а будував кар’єру, шукав вигоди, набував статків. 1682 року отримав посаду генерального осавула гетьмана І. Самойловича, підпорядкованого Москві, став членом козацького уряду. Дійсно, політика – брудна справа, споконвіку вона будувалася на зрадах, розрахунку, змовах, що ми спостерігаємо й сьогодні. Мазепа знав закони політики і майстерно ними користувався. Так, 25 липня 1687 року він став гетьманом України, за що щедро «подякував» Петру І хабарем у 10 тисяч рублів. І за що б той хабар не був наданий – за отриману посаду чи за майбутню підтримку – хабар хабарем і залишиться. Не солодко  ж доводилося – крутись, мов вуж під вилами.

  Наприкінці гетьманування 1708-1709 року Іван Мазепа висунув ідею створення антимосковської коаліції, намагався втілити  її в життя. Виходить, вкусив руку, з якої їв? Знову зрада? А його мрія об’єднати під своєю булавою Лівобережну та Правобережну Україну – заради України чи власних амбіцій? Адже для цього потопив у крові селянські повстання С.Палія, І.Самуся, І.Іскри. Вбивав українців заради українців? Чи з високого трону простого народу не видно й не шкода? Вони ж не розуміють «політичних ігор»!

  І таки досяг свого Іван Мазепа: отримав титул гетьмана «обох боків Дніпра» 1704-1709 років. За вірну службу російському царю 1700 року нагородили нашого спасителя (?) найвищою відзнакою Московської держави – орденом святого Андрія Первозваного (заради об’єктивності варто додати, що позбавлений його був 1708 року). Під час свого гетьманування Мазепа придушував антидержавні повстання та соціальні заворушення. У його руках був зосереджений контроль над усіма провідними владними структурами, що є виявом монархічного правління. А звиклий до влади як від неї відмовиться? Мазепа був жорсткий в управлінні, дистанційний у стосунках із підлеглими, авторитарний, що мало на меті захист Гетьманщини від знищення та колонізації з боку сусідів (як на мене, це прекрасні риси для справжнього керівника держави, чого не вистачає деяким сучасним). Такий тоталітарний устрій вказував на прояв «українського абсолютизму», що протистояв російському абсолютизму. Зіштовхнулися лице до лиця дві сильні особистості – Петро І та Іван Мазепа. Доки кожен панував у себе, то особливих непорозумінь не виникало, та коли Мазепа захотів стати єдиним владарем в Україні й таким чином «відібрати» права господаря України в російського царя, тоді й виник конфлікт.  Подальше ослаблення гетьманської влади призвело до остаточної ліквідації державності на українських землях наприкінці XVII ст. У той же час Мазепа не мав спільної мови із запорожцями, і наприкінці XVII- початку XVIII ст. Запорожжя почало виступати деструктивною силою, яка гальмувала процес створення української держави з сильною авторитарною владою гетьмана. Таким чином виникають постійні конфлікти між українцями-запорожцями й українцем гетьманом (ото біда: де два українці, там три гетьмани!).  (І триста років тому було те, що маємо сьогодні: історія розвивається по спіралі, але це нікого нічому не навчає, якщо власні амбіції засліплюють очі).

  Іван Мазепа, готуючи свій виступ проти Петра І, довго не наважувався на контакти з Січчю з приводу спільних дій, та, врешті, запорожці приєдналися до повстання на чолі з Мазепою. Але він мав недостатньо впливу, сил, щоб переграти Петра І, тому шукав помічників на стороні. Завдяки вмілій політичній грі 1708 року була підписана українсько-польська та  українсько-шведська угода, за якою в разі перемоги він має бути довічним гетьманом України.

  Через поразку під Полтавою  цим угодам не судилося бути реалізованими.

  Восени 1708 року шведська армія на чолі з Карлом ХІІ увійшла на територію України, Петро І не дав війська Мазепі для її захисту, і той опинився між двох вогнів, між двох урвищ, куди, до речі, загнав себе сам. Небезпечна гра завела подвійного зрадника в глухий кут. Мазепа вибрав найменше «зло» і рушив до шведського табору.

  Я не вважаю, що все зроблене Мазепою є логічним та історично виправданим, хоча хто знає, як би кожен із нас повів себе в подібній ситуації і чи було можливим її взагалі не допустити?

  Винним у загибелі козацької столиці Батурина є не хто інший, як Мазепа, який не мав морального права ризикувати життями жителів, не прорахувавши можливих наслідків своїх вчинків, а точніше – своїх зрад на два боки, і прямим доказом його вини є кров безневинних мешканців міста, жінок та дітей, кров яких сторіками текла вулицями в Сейм-ріку. Та ніщо в світі не варте й краплі пролитої дитячої крові. А сльози Мазепи на згарищі своєї столиці не є його виправданням.

  Анафема Івана Мазепи відбулася 12 листопада 1708 р. за зраду російського царя, а за зраду українського народу, простих людей, що, на свою погибель, довірились і пішли за гетьманом, хто його покарав? Коли Петро І знищував прибічників Мазепи, сотнями відправляв людей на смерть, коли Україна була залита кров’ю, від страшних картин варварства переможців приходили в розпач навіть іноземні посли при російському дворі, де був Мазепа? Як і де спокутував він власну провину за  криваву різню, що стала першим масштабним винищенням українців? Саме він своїми непродуманими діями спровокував «громадянську війну» між українцями, які, залякані помстою Петра І і жорстокістю Карла ХІІ, мали маніпулювати між двома ворожими силами, аби врятувати своє життя: репресії викликали опір, а опір викликав репресії – замкнене коло.

    Безславно закінчив свій вік Іван Мазепа. Мабуть, більше шкоди, ніж користі своєю діяльністю і турботою про український народ приніс він країні, бо навіть місця праху його в усій державі не знайшлося. До сьогодні могила гетьмана не збереглася. Так, була сильна людина, була неабияка особистість з мріями про незалежність України, та ніколи досягнення навіть найкращої мети не виправдовували засобів, якщо вони заплямовані кров’ю. Його постать є глибоко трагічною.

  Нехай історики на сьогодні вважають, що Мазепа не був зрадником ні свого народу, ні своєї держави, ні Петра І, ні російського народу, та я залишаю за собою право на власну думку: вчинки Мазепи є нічим іншим, як доказом негативної ролі особистості в історії. У світовій історії Мазепа прославився не так своєю державотворчою діяльністю, як зрадою. Він не розрахував своїх сил, можливостей у розбудові незалежної України, вів занадто втаємничену політику, чим накликав горе і страждання на простих людей. Не хотіла б я мати за керівника держави, в якій живу, таку людину.                                     

   У сучасній системі державних нагород України не існує жодної нагороди імені цього українського гетьмана, і це не дивно, адже всі найкращі вчинки були перекреслені трагічною зрадою в його житті. Так, пам’ятати його український народ повинен, але прославляти – ні.  

   Іван Мазепа був патріотом, але не зміг довести почату справу до перемоги, його діяльність принесла смерть сотням тисяч українців - і це головне звинувачення на його адресу. Він не зробив спроби врятувати життя простих людей, щоб не викликати ще більший гнів Петра І на себе особисто, а рятувався у війську Карла ХІІ.

   Іван Мазепа не був Людиною з великої літери, адже не кожен його вчинок може бути прикладом для інших. Він не був героєм, бо не ризикував власним здоров’ям і життям заради інших. Він був людиною, яка не змогла реалізувати ідеї щодо розбудови незалежної України через власну недалекоглядність.

    Я – українка, я маю національну гідність, я пам’ятатиму про Івана Мазепу, але не вважаю за потрібне шанувати його.                

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Подобається