Дніпропетровщина - поетичний край. Література рідного краю.
Урок літератури рідного краю
ТЕМА: ДНІПРОПЕТРОВЩИНА – ПОЕТИЧНИЙ КРАЙ
МЕТА: ОЗНАЙОМИТИ УЧНІВ З ТВОРЧОЮ ЛАБОРАТОРІЄЮ ПОЕТІВ РІДНОГО КРАЮ
- РОЗВИВАТИ ТВОРЧУ УЯВУ. ЕСТЕТИЧНІ СМАКИ, УМІННЯ АНАЛІЗУВАТИ ПОЕТИЧНІ ТВОРИ.
- ПРИЩЕПЛЮВАТИ ПОЧУТТЯ ГОРДОСТІ ЗА СВІЙ РІДНИЙ КРАЙ.
ТИП УРОКУ: УРОК – ПОДОРОЖ
ОБЛАДНАННЯ: ВИСТАВКА ЗБІРОК ПОЕТІВ ПРИДНІПРОВ”Я , ПОРТРЕТИ ПИСЬМЕННИКІВ. КАРТА ДНІПРОПЕТРОВЩИНИ. ФІШКИ ІЗ ПРІЗВИЩАМИ ПОЕТІВ ПРИДНІПРОВ”Я.
ХІД УРОКУ
(заздалегідь учням було задано завдання: ознайомитися з творчістю даного поета Придніпров’я)
Епіграф до уроку:
Поезія – духовність
Щонайвища,
Натхнення боже –
Чисте і святе...
Григорій Бідняк
Вступне слово вчителя.
Щоб стати поетом, самого лише бажання замало. Треба ним уродитися . Вища сила вкладає в сутність людську, ще до появи її у світ, кому більше, кому менше, талану проникати в невидимий для земної людини план буття.
Уміння вправно заримувати думки – це ще не поезія. Поезія починається з одкровення – спершу для автора, а потім і для читача.
Сьогодні ми з вами вирушимо в уявну подорож по Дніпропетровщині. З нашої Тернівки ми прямуємо у м. Павлоград, де 20 квітня 1939 року народилася Ганна Світлична (на карті вішається фішка із прізвищем Г. Світличної)
Учень:
Кожна епоха уславлена іменами видатних жінок, серед них: княжна Ольга, Євпраксія, Роксолана, Маруся Чурай, Леся Українка, Ліна Костенко. Поруч з цими іменами має право стояти і ім’я Ганни Світличної.
“Ганна Світлична, без перебільшення, - явище. якого не знала жодна література світу. Своїм існуванням вона немовби демонструвала тезу про первинність духу і вторинність матері. Інвалід з дитинства, квола тілом, ця жінка була велетнем духу”, - пише голова Дніпропетровської письменницької організації Віктор Савченко.
Ганна Світлична з 7 років була прикута до ліжка важкою хворобою. Перенесла 8 операцій, але недуга не відступала від неї.
Росла без мами. Бо матуся померла ще тоді, коли Ганнуся була маленькою.
Шкільну науку опанувала вдома. Закінчила 3 курси Харківського університету, і це при тому, що все свідоме життя була прикута до ліжка.
Її життя - це десятиліття болю і страждань з якими навіть просто жити – справжній подвиг. Але вона не просто жила – болісно шукала свій шлях, своє місце у житті. Вона піднялася над собою, здолавши свій біль, яким була прикута до ліжка, мов Прометей до скелі, і стала справжньою поетесою своєї рідної України.
Вона автор 15 книг прекрасних віршів. Серед них: “Стежки неходжені весняні”, “Золоте перевесло”, “Сонячні причали”, “Дозрівання”, “Літозбір”, “Сьогодні і завжди”, “Зором серця” та ін.
Вчитель:
- Що ви читали про цю поетесу?
- Кого вона вам нагадує своїм творчим життям?
Учениця:
Поезія Ганни Світличної перегукується зі словом – зброєю, словом – крицею геніальної української поетеси Лесі Українки, якій присвячує прекрасний вірш.
ЛЕСІ УКРАЇНЦІ
Боюсь торкнутись імені твойого,
Але зоря, ота, що у вікні,
Твоя зоря, задумлива і строга,
Зорить подовгу уночі й мені.
Молюсь на неї , сподіваюсь їй,
Її тремтіння ніжно зберігаю.
Сім струн твоїх у тиші золотій,
Сім вічних струн в душі моїй співає.
І вже не знаю, на якій із хвиль
Моя ріка в твою впадає круто.
До слова – слово. Як до болю біль,
До думи – дума, як до рути рута.
І вже не знаю, у чиїм житті,
З ким це було, з тобою чи зі мною?
На барикади мужності круті
Встає дзвінка поезія до бою.
А слово і тремтить, і поспіша,
І чути наче дзвонів десь бриніння.
Й сміється мавка – зболена душа,
А у вікні зоря, оця, що й нині
І небо многомудре та хмільне,
Оце, що й Рині, вечорове небо.
І хай мене хтось тяжко дорікне
Нескромною причетністю до тебе.
Нехай! Та я, мов хвиля до ріки,
Мов зерня спрагле до свойого поля,
Таки причетна міцно й навпаки
До віри, до надій твоїх і болю.
Причетна від найпершого “люблю”.
Причетна до останнього “кохаю”.
Мою причетність, як судьбу мою,
Твоя зоря ген-ген благословляє.
Благославля, ще й сіє на уста,
На серце сіє ломикаменю сім’я,
А сім’я те, як сонце, пророста
І зацвіта твоїм правдивим ім’ям.
Учитель:
- Як ви думаєте, чому Леся Українка особливо близька своїм душевним складом і життєстійкістю Ганні Світличній?
- Поясніть значення поетичних рядків:
“ І вже не знаю, у чиїм житті,
З ким це було , з тобою чи зі мною?”
Учитель:
У своїй творчості наша придніпровська поетеса торкнулася багатьох тем. Тема любові до матері – це вічна тема.
(Учитель читає вірш «Доки живі ще ваші матері»)
Доки живі ще ваші матері,
Хай всі дороги вас до них приводять,
Хай туга, туга о нічній порі
На вас, як вал дев’ятий, враз накотить.
І за хльосне. І до білетних кас
Жбурне крізь юрби та крізь велелюдні.
В цю мить – ніщо хай не зупинить вас,
Хай поїзди вам будуть всі попутніми.
Облишимо все! В цю мить нехай, крім них,
Все-все на світі несуттєвим стане:
Іржа боргів, щем нервів крем’яних,
Дрібні гризот, честолюбні плани.
Я повторю вам істини старі –
Їх пізнаєм, як пізній смак ранету:
Все проминуще. Тільки матері,
Лише вони нам – понад всі суєти.
При сяєві святої сивини –
То з їхніх рук всі рушники і квіти, -
Доки живі, доки живі вони,
О, до тих пір усі ми трішки діти!
Доки живі... Допоки на поріг
Ще не ступили сурми ті трагічні.
Бо вічне все, .лиш наші матері –
У нас не вічні.
Не гаймо часу !. Їдьмо,
В мить яку б
Нас тут не поглинула нестяма,
Дихання ніжно-ніжно коло губ
Голублячи іще не чутне “мамо !”.
Ген вже видніє й ружа у дворі,
І сяють вікна так безсонно в очі.
На світло їх крізь хуги і крізь ночі
Йдемо. Як у високий блиск зорі.
.. Доки живі ще наші матері.
- Які слова вам запали в душу і швидко запам’яталися?
Фраза “Вічне все. Лиш матері – у нас не вічні”, - викликає море почуттів, роздумів, переживань. Для Г. Світличної поезія, то ціле життя, ще не одне покоління вона дивуватиме своєю мужністю, силою волі і любов’ю до життя.
Учитель:
Продовжуємо свою подорож у м. Дніпропетровськ, де зустрінемося з цікавою людиною.
Учениця:
1 жовтня 1954 року в м. Дніпропетровську народився Шкляр Анатолій Миколайович
(вішає на карту фішку).
Закінчив Дніпропетровський університет. Працює редактором Дніпропетровського видавництва “Поліграфіст”
Автор книжок: “Скрипковий ключ”, “Знак птаха”, “Сторожа”
ЧИСТИЛИЩЕ ЗЕЛЕНЕ
Коли покличе степ, вогнем торкнеться скроні, -
У потаємний світ переступлю поріг.
Крізь мене вже летять його незримі коні,
Шепочуться чебрець, спориш, петрів батіг...
Тут звуки всі злились в потік рухомих крапок,
Націлених углиб прозорої стіни,
І шелестять в повітрі крила бабок –
Небесний целофан блищить з височини.
Я голову підняв, і впала на обличчя
Якась тривожна тінь – межа забутих снів.
Невже отам вони – ті двері в потойбіччя –
В проривах сивих хмар, в пере хлюпі вогнів?
І світяться сади захмарної держави,
І зваблюють міста скарбами всіх віків,
Та горнуться до ніг духмяні рідні трави,
І чую з-під землі молитви козаків.
Не ув’язнила їх оця тісна могила –
Знаходяться серця від подиху землі,
І збереглась в руках не переробна сила,
Джерелами дзвенять під пагорбом шаблі.
Озвучені дощем, злітаються до мене
Нечувані слова, небачені світи...
І розкриває степ чистилище зелене,
Через яке мені належить ще пройти.
Учитель:
Який настрій викликає ця поезія?
Як ви розумієте останні два рядки?
Учитель:
Ось дорога нас привела у Ново московський район
Учень:
Марченко Григорій Миколайович народився 30 січня 1949 року в с. Багатому Новомосковського району Дніпропетровської області . Закінчив Літературний інститут ім.О.М. Горького. Він один з небагатьох дніпропетровських поетів, який працює в жанрі сатири та гумору. Окремими виданнями вийшли його книги: “Веселий силует”, , “Сльоза бюрократа”. Лауреат премії журналу “Перець”, Всеукраїнського фестивалю – конкурсу сатири та гумору. Працює в дніпропетровському видавництві “СІЧ”
НЕ ХВИЛЮЙМОСЯ – ХІМІЗУЙМОСЯ!
Чого дарма панікувати,
Чого підбурювать людей,
Мовляв, у rрунті – ли нітрати,
Повітря – гидь, а води – глей?..
Це не така велика шкода,
Як дехто в пресі нас ляка.
Та ще до того і природа
На вихід людству натяка.
Узяти вовка: опинився
В “Червоній книзі”, в лісі – змовк.
Та ось натомість розплодився
Й запанував собако вовк.
Вужі з гадюками схрестились,
Коли дійшли уже межі.
І зуби їхні пригодились –
Отруйні нині і вужі.
О мудра матінка – природа!
Ми захотіли – не змогли б:
У рибі бйорж (нова порода)
Зійшлися три породи риб.
Хоча і бйорж той, мов Горгона,
На смак – неначе хімзавод,
Але йому не перепона
Хімічний склад річкових вод.
Он пацюки, бач, розкошують:
Чи радіація, чи газ –
Байдуже, і не реагують,
Бо є в них міцності запас.
Не панікуйте ж ви надалі –
Прогрес на місці не стоїть!
Натиснем відомчі педалі,
Щоб до кінця все отруть.
А вижить шанс нам завжди буде,
Ще й працюватимем – віки!..
Щоправда, вже тоді нелюди,
Проте – людино пацюки.
Учитель:
- Які проблеми порушує автор?
Учень:
Читає “Українська іноземна”
УКРАЇНСЬКА ІНОЗЕМНА
Українцем в паспорті писавсь,
Але мови рідної донині
Він не знав і взагалі цуравсь.
Та оце роботу недаремну
Вчений муж з півроку як почав:
Українську, ніби іноземну,
Дуже вперто день у день вивчав.
У вимові підчищає вади,
Бо ж яка чекає благодать:
Наш професор їде до Канади
Українцям лекції читать.
Чи актуальна тема цієї поезії? Чому?
Подорожуємо далі мальовничим нашим краєм. Наступна зупинка – Магдалинівський район .
Учениця:
Кібець Юрій Іванович народився 6 серпня 1946 року в с. Котівка Магдалинівського району Дніпропетровської області. Закінчив історико – філологічний факультет Дніпропетровського університету. Працював учителем, журналістом, редактором видавництва “Промінь”, заступником директора Дніпропетровського музично – драматичного театру ім. Т.Шевченка.
Автор поетичних книг: “П’ята пора року”, “Оріль”, “Іменем закоханих”, “Зорі батьківського саду”, “Селянський герб”, “Поцілунок крізь грати”.
Село Котівка , де народився поет знаходиться на межі трьох областей:Дніпропетровської, Харківської, Полтавської (показує на карті).
Тому поет пише:
На три області півень співає,
На три області сонце сідає
Тут село моє степове
В нетипових лівсах пливе.
Тут і граб, тут і дуб, і ялина,
І верба, і ліщина, й калина...
Ось тут, знову тут, там і тут –
Стука дятел, - берези ростуть.
Батьки прищепили хлопцеві любов до праці, до свого села, до рідного краю. Тому не один твір поет присвячує річці свого дитинства і дає назву збірці поетичних творів “Оріль”
ЗАКУТКИ СТАРОЇ ОРІЛІ
Когось усе вабить
Стара Рига,
Мене ж погукала
Стара Оріль –
Ось річище те,
Де вбили комбрига,
Де він тамував
Передсмертний біль.
Когось владно манить
Ореол “Ореанди”,
Мені ж найдорожчий
Орільський ліс –
Скільки отут
Зарито загадок,
Виборів Круппа
Солоних сліз...
Оріль – найчистіша
Річка Європи,
Як свідчить статечно
Довідник ООН.
...Лелека стоїть
За рікою навпроти,
Синіє за нею
Орільський льон.
Скільки тут вкрали
Полотна і мальовок!
Мальви – на скринях,
На полотні...
Крали дівчат
Їх сни кольорові
Срібло шукали
В козацькій труні.
Гумус вантажили
Фашисти в вагони, -
Кращий чорнозем
Де віднайти?
За гонами – гони,
За гонами – гони.
Земле орільська,
Я – це ти!
Це мене
Хотіли украсти,
Душу хотіли
Мою розтоптати.
Я вижив. Стою
Кажу: “Річко, здрастуй!
Нас не пригнобити,
Не роз’єднать.”
Вчитель:
Читаючи вірші Юрія Кібця, ми сприймаємо його як глибокого лірика, бо поезії його насичені незвичайними художніми образами і відзначаються багатою метафоричністю.
ОСІНЬ.
Осінь бенкетує по садах, -
То підпалить грушу обережно,
То опалий лист поверне в прах.
Ось туман старезну люльку палить,
Крекче, наче дід у курені.
Осінь – тут як тут:
На гострі палі
Глечики розвісить наливні.
Сушаться у сонячній сушарні
Яблука, гриби та гарбузи.
Приворотне зілля у кошарі
Зріє для дівочої сльози
П’є чаклунка – осінь пізні роси,
Б’є косою в перший льодостав:
Лиш мороз до сну її припросить
Щоби не ловила більше гав.
Кожен поет – яскрава особистість. Наступна наша зупинка на батьківщині Олександра Зайвого.
Учень:
Зайвий Олександр Феодосійович народився 1 листопада 1935 року с. Могилів Царичанського району. Закінчив середню школу. Автор поетичних збірок “Молодик”, “Вогонь”, “Орільські горлиці”, “Горизонти”, “Трибуна для німих”, “Падіння в небо”.
СВІТЛІНЬ
В тополиних краях учитель:
Народила мене ти,
Батьківщино моя.
Ти мене у дитинстві,
Наче в царстві чудес,
Колисала в колисці
Українських небес.
Під заливистий щебет
Срібного солов’я
Зріс я схожий на тебе,
Батьківщино моя.
Відчайдушний, вітристий
І відвертий, як сміх,
Пронесу твої Иси
У зіницях своїх.
Учитель:
Нас, мандрівників, вітає мальовниче село Мар’янівка.
Учениця:
Миколаєнко Микола Антонович народився 5 грудня 1919 року в с.Мар”янівка Криворізького району. Закінчив Запорізький педінститут. Учасник війни.
Працював редактором Криворізької міської газети “Червоний гірник”, головним редактором Дніпропетровського видавництва, головним редактором Дніпропетровської студії телебачення.
Автор поетичних збірок: “Тепловій”, “Патериця”, п’єс “Мар’яна” та “Іду з тобою”.
СОТВОРИ
Сотвори себе сама, Людино:
Хай лунає, наче неба дзвін.
Пісня “Ще е вмерла Україна”,
Підведи народ мій із колін.
Сотвори й віддайсь душею людям –
Озивайся радістю й добром.
І не жди подяки, ні огуди
Ні – немов святим! – биття чолом.
Все роби, аби себе відчути
Краплею всесвітнього буття:
Хмаркою, а чи листочком рути,
Соловейком чи малим вутям.
А водночас – почувайсь Атлантом:
Україна в тебе на плечах!
Перед нею ми в боргу несплатнім,
Доки пломінь в грудях не прочах.
Добра слава аж за обрій лине,
Бо несуть її життя вітри.
Сотвори себе сама, Людино,
В рідній Україні сотвори.
Учитель:
- Як ви розумієте слова
“Сотвори себе сама , Людино,
В рідній Україні сотвори”.
- Які почуття викликав у вас цей вірш?
А зараз ми подорожуємо мальовничими берегами річки Кам’янки, безкраїми українськими степами, де промайнуло дитинств Михайла Чхана. Саме ця природа виховала в молодого Чхана велику любов до рідного краю, до запорозьких козаків, до рідних народних звичаїв та обрядів.
Учень:
Михайло Чхан народився у 1926 році в селі Кам’янці, Апостоловського району. Учасник ІІ світової війни, демобілізувався після тяжкого поранення. Закінчив Дніпропетровський металургійний інститут. Працював в інституті на кафедрі. Дивуючи колег по роботі блискучими математичними здібностями, дивовижною пам’яттю, він відкрив у собі нікому не відомий талант поета. Своєю першою книгою “Не заходить сонце”, яка вийшла у 1959 році. М. Чхан переконливо засвідчив свою чітку позицію і громадську зрілість.
За радянських часів М.Чхан зазнав переслідування і гоніння за своє чесне, правдиве і відверте поетичне слово. Це його до певної міри зломило як людину дуже ранимого серця і призвело до передчасної смерті у 1977 році. У 1992 році зусиллями друзів поета в Дніпропетровському видавництві “Січ” була видана книга віршів М. Чхана “Зоря в піке”. Поет пішов від нас на 61 році життя. Пішов у розквіті своїх творчих сил. Великого таланту, але не втративши віру в світле майбутнє України і її народу. Про це він напише в багатьох своїх віршах і поемах, а про себе скаже у вірші “Долі”.
ДОЛІ
Ти була мені підступним ворогом:
Кидала хлопчиськом у пожар.
З ніг збивала вивіреним порухом,
Зрадницьки штовхала з кручі в яр.
Серце покривала злоби накипом,
Сумнівом точила, мов іржа,
Пропікала і свинцем, і наклепом,
І щербила думку, мов ножа.
Я тобою шматаний і довбаний
Так, що клаптя цілого нема, -
Я тобою так тепер гартований.
Що зламаєш зуби ти сама
Ти мене топтала і проклятила,
Але я не проклинаю, ні:
Дякую, що й досі ти не зрадила
І навік лишилась при мені!
Учитель читає вірш “Рідна мова”
РІДНА МОВА
О розсипи – перлини нерозчинні,
О мови – кращі розуму вінці:
Найвища честь мундиру й сірячині,
Цілющі невичерпні криниці.
Вас витопив з віків народів геній,
Вас множили сто зоряно сто раз
І мов жерці – Гамзатов і Тургенєв,
І мов титани – Пушкін і Тарас.
Жарій у серці – у святім багатті,
Грими в граніті і ряхти в росі:
Немає бідних мов – усі багаті,
Немає кращих, бо прекрасні всі.
Чхан. Коротке, звучне, якесь загадково – незвичайне, в крайньому разі, неординарне життя його скінчилося в муках і в забутті.
У старого дуба зрубали –
Не діждались, щоб сам звалився,
Затріщав гілками – руками,
І погасло. Мов очі листя...
Про творчість Чхана звідтоді більше не писали, про нього самого не згадували .
Вклонимося ж ми громадянській мужності та світлому таланту цього поета – земляка, дивосвіту поезії цього степового Апостола.
Ми не залишаємо Апостолівщини, бо тут народився ще один поет, з яким ми зараз і познайомимося.
Учениця: Пронченко Михайло Семенович народився 7 вересня 1909 року в с. Вошиве – Покровське на Дніпропетровщині.
У тридцяті роки за вірші, які були наповнені глибокою любов’ю до України , мріями про її незалежність, Михайло Пронченко був заарештований і засуджений. Незаслужене покарання відбував у таборах Далекого Сходу – в Забайкаллі, Заамур”ї, Усурійській тайзі. Там познайомився і заприятелював з відомим українським письменником Іваном Багряним, який пізніше присвятив світлій пам’яті поета повість “Розгром”, де сказав такі проникливі слова: “Світлій пам’яті поета і товариша – Михайла Пронченка, що за українську ідею пройшов через більшовицькі тюрми й концтабори і не зламався, і нарешті був розстріляний у Кривому Розі гестапівськими посіпаками в 1942 році, цей твір про трагедію покоління присвячую”.
З таборів Далекого Сходу М. Пронченку пощастило повернутись живим незадовго до початку війни. Але він мав ще 5 років позбавлення громадських прав, що не давало можливості дістати йому постійної роботи за фахом. За часів окупації України гітлерівцями поет редагував у Кривому Розі часопис “Дзвін” і в цьому ж видавництві видав свою збірку віршів “Кобза”, пафос якої виразив у поетичній формі:
І в своїй хаті соколино
Брати братаються – дивись,
Моя хороша Україно,
Знов будеш вільна, як колись!
Але ідея незалежності України була ворожою не тільки більшовиками, а й німцям. І в 1942 році Михайла Пронченка було ув’язнено фашистським гестапо і тоді ж розстріляно.
В післявоєнний час твори поета не друкувались. Причини загальновідомі. І лише в 1995 році зусиллями сина поета Анатолія Пронченка та дніпропетровського письменника Миколи Чабана була видана книга “Кобза", до якої ввійшли вибрані твори і спогад сучасників поета. Таким чином, Михайло Пронченко повертається до свого читача.
Учитель:
УКРАЇНА
Небо, - гляну. – синь сама.
Золота моя Вкраїна,
Золотішої нема.
Крізь завої диму й муті
Серце ллє, мов жар, пісні,
Де могли на розпутті –
Наче лицарі ясні.
І рече ось Бог із неба:
“Кинь Вкраїну – йди у рай”.
“Раю, - я кажу, - не треба,
Дайте змучений мій край!”
Учень:
Бідняк Григорій Прокопович народився 21 березня 1933 року в м. Марганці на Дніпропетровщині. Навчався у Львівському поліграфічному інституті ім. Федорова. Працював директором Марганецької та Дніпропетровської друкарні.
Закінчив Дніпропетровський університет.
Автор поетичних збірок “Під свічами волі”, “Вербовий край”, “З Україною в серці” та інших. Якби кожний, хто живе сьогодні в Україні , так, як поет Григорій Бідняк, любив свою рідну землю, свого батька і матір, своїх друзів і свою державу – життя наше швидше б змінювалось на краще . Адже така любов надає кожному сили, енергії і віри в кращу любов з любові до рідного краю. І в цьому нас переконує, до цього нас закликає поет Григорій Бідняк ще раз у вірші “УКРАЇНИ КУТОЧОК”
УКРАЇНИ КУТОЧОК
я в Городищі
і не чув
лелеченьки давно.
Як було
у заводях Річища,
наче в казці...
Точно як в кіно.
Таємничі
шепоти вербові,
в очереті
вербовий місток.
Зірочки зависли вечорові
де духмяно пахнув
так бузок.
Пам’ятаю все:
ще ніби вчора
Їздили ми з батьком
до млина.
А яка була
навколо флора!
Та нічого вже
того нема.
...Хай давно того
всього немає:
ні Річища,
ні вишневих снів.
Хочеться побути
в ріднім краї,
де родився, виріс
і змужнів...
Де знайшов пісень
срібний струмочок
і Пегаса вгледів
стремена.
України рідної
куточок –
кращого для мене
більш нема!
Учитель:
З любові дорідного краю виростає велика любов до Батьківщини, до матері – України. І це ве