Дніпропетровщина - поетичний край. Література рідного краю.

Урок літератури рідного краю

ТЕМА: ДНІПРОПЕТРОВЩИНА – ПОЕТИЧНИЙ КРАЙ

 МЕТА:      ОЗНАЙОМИТИ УЧНІВ З ТВОРЧОЮ ЛАБОРАТОРІЄЮ ПОЕТІВ РІДНОГО КРАЮ

-               РОЗВИВАТИ  ТВОРЧУ УЯВУ. ЕСТЕТИЧНІ СМАКИ, УМІННЯ АНАЛІЗУВАТИ ПОЕТИЧНІ ТВОРИ.

-               ПРИЩЕПЛЮВАТИ ПОЧУТТЯ ГОРДОСТІ ЗА СВІЙ РІДНИЙ КРАЙ.

 ТИП УРОКУ: УРОК – ПОДОРОЖ

 ОБЛАДНАННЯ: ВИСТАВКА ЗБІРОК ПОЕТІВ ПРИДНІПРОВ”Я , ПОРТРЕТИ ПИСЬМЕННИКІВ. КАРТА  ДНІПРОПЕТРОВЩИНИ. ФІШКИ ІЗ ПРІЗВИЩАМИ ПОЕТІВ ПРИДНІПРОВ”Я.

                                                                                                   ХІД УРОКУ

(заздалегідь учням було задано завдання: ознайомитися з творчістю даного поета Придніпров’я)

Епіграф до уроку:
Поезія – духовність

Щонайвища,

Натхнення боже –

Чисте і святе...

                                                            Григорій Бідняк

Вступне слово вчителя.

Щоб стати поетом, самого лише бажання замало. Треба ним уродитися . Вища сила вкладає в сутність людську, ще до появи її у світ, кому більше, кому менше, талану проникати в невидимий для земної людини план буття.

Уміння вправно заримувати думки – це ще не поезія. Поезія починається  з одкровення – спершу для автора, а потім і для читача.

Сьогодні ми з вами вирушимо  в уявну  подорож по Дніпропетровщині. З нашої Тернівки ми прямуємо у м. Павлоград, де 20 квітня 1939 року народилася Ганна Світлична  (на карті вішається фішка із прізвищем Г. Світличної)

 Учень:

Кожна епоха уславлена іменами видатних жінок, серед них: княжна Ольга, Євпраксія, Роксолана, Маруся Чурай, Леся Українка, Ліна Костенко. Поруч з цими іменами має право стояти і ім’я Ганни Світличної.

“Ганна Світлична, без перебільшення, - явище. якого не знала жодна література світу. Своїм існуванням  вона немовби демонструвала тезу про первинність духу і вторинність матері. Інвалід з дитинства, квола тілом, ця жінка була велетнем духу”, - пише голова Дніпропетровської письменницької організації Віктор Савченко.

Ганна Світлична  з 7 років була прикута до ліжка важкою хворобою. Перенесла 8 операцій, але недуга не відступала від неї.

Росла без мами. Бо матуся померла ще тоді, коли Ганнуся була маленькою.

Шкільну науку опанувала вдома. Закінчила 3 курси Харківського університету, і це при тому, що все свідоме життя була прикута до ліжка.

Її життя  - це десятиліття болю  і страждань з якими навіть просто жити – справжній подвиг. Але вона не просто жила – болісно шукала свій шлях, своє місце у житті. Вона піднялася над собою, здолавши свій біль, яким була прикута до ліжка, мов Прометей до скелі, і стала справжньою поетесою своєї рідної України.

Вона автор 15 книг прекрасних віршів. Серед них: “Стежки неходжені весняні”, “Золоте перевесло”, “Сонячні причали”, “Дозрівання”, “Літозбір”, “Сьогодні і завжди”, “Зором серця” та ін.

 Вчитель:

-          Що ви читали про цю поетесу?

-          Кого вона вам нагадує своїм творчим життям?

 Учениця:

Поезія Ганни Світличної перегукується зі словом – зброєю, словом – крицею геніальної української поетеси Лесі Українки, якій присвячує прекрасний вірш.

 ЛЕСІ УКРАЇНЦІ

                                                                                         Боюсь торкнутись імені твойого,

Але зоря, ота, що у вікні,

Твоя зоря, задумлива і строга,

Зорить подовгу уночі й мені.

 Молюсь на неї , сподіваюсь їй,

Її тремтіння ніжно зберігаю.

Сім струн твоїх у тиші золотій,

Сім вічних струн в душі моїй співає.

І вже не знаю, на якій із хвиль

Моя ріка в твою впадає круто.

До слова – слово. Як до болю біль,

До думи – дума, як до рути рута.

І вже не знаю, у чиїм житті,

З ким це було, з тобою чи зі мною?

На барикади мужності круті

Встає дзвінка поезія до бою.

А слово і тремтить, і поспіша,

І чути наче дзвонів десь бриніння.

Й сміється мавка – зболена душа,

А у вікні зоря, оця, що й нині

І небо многомудре та хмільне,

Оце, що й Рині, вечорове небо.

І хай мене хтось тяжко дорікне

Нескромною причетністю до тебе.

 Нехай! Та я, мов хвиля до ріки,

Мов зерня спрагле до свойого поля,

Таки причетна міцно й навпаки

До віри, до надій твоїх і болю.

 Причетна від найпершого “люблю”.

Причетна до останнього “кохаю”.

Мою причетність, як судьбу мою,

Твоя зоря ген-ген благословляє.

 Благославля, ще й сіє на уста,

На серце сіє ломикаменю сім’я,

А сім’я те, як сонце, пророста

І зацвіта твоїм правдивим ім’ям.

Учитель:

-          Як ви думаєте, чому Леся Українка особливо близька своїм душевним складом і життєстійкістю Ганні Світличній?

-          Поясніть значення поетичних рядків:

“ І вже не знаю, у чиїм житті,

З ким це було , з тобою чи зі мною?”

 Учитель:

У своїй творчості наша придніпровська поетеса  торкнулася багатьох тем. Тема любові до матері – це вічна тема.

(Учитель читає вірш «Доки живі ще ваші матері»)

 Доки живі ще ваші матері,

Хай всі дороги вас до них приводять,

Хай туга, туга о нічній порі

На вас, як вал дев’ятий, враз накотить.

І за хльосне. І до білетних кас

Жбурне крізь юрби та крізь велелюдні.

В цю мить – ніщо хай не зупинить вас,

Хай поїзди вам будуть всі попутніми.

Облишимо все! В цю мить нехай, крім них,

Все-все на світі несуттєвим стане:

Іржа боргів, щем нервів крем’яних,

Дрібні гризот, честолюбні плани.

Я повторю вам істини старі –

Їх пізнаєм, як пізній смак ранету:

Все проминуще. Тільки матері,

Лише вони нам – понад всі суєти.

 При сяєві святої сивини –

То з їхніх рук всі рушники і квіти, -

Доки живі, доки живі вони,

О, до тих пір усі ми трішки діти!

Доки живі... Допоки на поріг

Ще не ступили сурми ті трагічні.

Бо вічне все, .лиш наші матері –

У нас не вічні.

Не гаймо часу !. Їдьмо,

В мить яку б

Нас тут не поглинула нестяма,

Дихання ніжно-ніжно коло губ

Голублячи іще не чутне “мамо !”.

Ген вже видніє й ружа у дворі,

І сяють вікна так безсонно в очі.

На світло їх крізь хуги і крізь ночі

Йдемо. Як у високий блиск зорі.

.. Доки живі ще наші матері.

У потаємний світ переступлю поріг.

Крізь мене вже летять його незримі коні,

Шепочуться чебрець, спориш, петрів батіг...

Тут звуки всі злились в потік рухомих крапок,

Націлених углиб прозорої стіни,

І шелестять в повітрі крила бабок –

Небесний целофан блищить з височини.

Я голову підняв, і впала на обличчя

Якась тривожна тінь – межа забутих снів.

Невже отам вони – ті двері в потойбіччя –

В проривах сивих хмар, в пере хлюпі вогнів?

І світяться сади захмарної держави,

І зваблюють міста скарбами всіх віків,

Та горнуться до ніг духмяні рідні трави,

І чую з-під землі молитви козаків.

Не ув’язнила їх оця тісна  могила –

Знаходяться серця від подиху землі,

І збереглась в руках не переробна сила,

Джерелами  дзвенять під пагорбом шаблі.

Озвучені дощем, злітаються до мене

Нечувані слова, небачені світи...

І розкриває степ чистилище зелене,

Через яке мені належить ще пройти.

Чого дарма панікувати,

Чого підбурювать людей,

Мовляв, у rрунті – ли нітрати,

Повітря – гидь, а води – глей?..

Це не така велика шкода,

Як дехто в пресі нас ляка.

Та ще до того і природа

На вихід людству натяка.

Узяти вовка: опинився

В “Червоній книзі”, в лісі – змовк.

Та ось натомість розплодився

Й запанував собако вовк.

Вужі з гадюками схрестились,

Коли дійшли уже межі.

І зуби їхні пригодились –

Отруйні нині і вужі.

О мудра матінка – природа!

Ми захотіли – не змогли б:

У рибі бйорж (нова порода)

Зійшлися три породи риб.

Хоча і бйорж той, мов Горгона,

 На смак – неначе хімзавод,

Але йому не перепона

Хімічний склад річкових вод.

Он пацюки, бач, розкошують:

Чи радіація, чи газ –

Байдуже, і не реагують,

Бо є в них міцності запас.

Не панікуйте ж ви надалі –

Прогрес на місці не стоїть!

Натиснем відомчі педалі,

Щоб до кінця все отруть.

А вижить шанс  нам завжди буде,

Ще й працюватимем – віки!..

Щоправда, вже тоді нелюди,

Проте – людино пацюки.

 
Учитель:

-          Які проблеми порушує автор?

 Учень:

Читає “Українська іноземна”

УКРАЇНСЬКА ІНОЗЕМНА

Стара Рига,

Мене ж погукала

Стара Оріль –

Ось річище те,

Де вбили  комбрига,

Де він тамував

Передсмертний біль.

Когось владно манить

Ореол “Ореанди”,

Мені ж найдорожчий

Орільський ліс –

Скільки отут

Зарито загадок,

Виборів Круппа

Солоних сліз...

 Оріль – найчистіша

Річка Європи,

Як свідчить статечно

Довідник ООН.

...Лелека стоїть

За рікою навпроти,

Синіє за нею

Орільський льон.

 Скільки тут вкрали

Полотна  і  мальовок!

Мальви – на скринях,

На полотні...

Крали дівчат

Їх сни кольорові

Срібло шукали

В козацькій труні.

 Гумус вантажили

Фашисти в вагони, -

Кращий чорнозем

Де віднайти?

За гонами – гони,

За гонами – гони.

Земле орільська,

Я – це ти!

 Це мене

Хотіли украсти,

Душу хотіли

Мою розтоптати.

Я вижив. Стою

Кажу: “Річко, здрастуй!

Нас не пригнобити,

Не роз’єднать.”

 Вчитель:

Читаючи вірші Юрія Кібця, ми сприймаємо його як глибокого лірика, бо поезії його насичені незвичайними художніми  образами і відзначаються багатою метафоричністю.

 ОСІНЬ.

-          Як ви розумієте слова

“Сотвори себе сама , Людино,

В рідній Україні сотвори”.

-          Які почуття викликав у вас цей вірш?

 А зараз ми подорожуємо мальовничими берегами річки Кам’янки, безкраїми українськими степами, де промайнуло дитинств Михайла Чхана. Саме ця природа виховала в молодого Чхана велику любов до рідного краю, до запорозьких козаків, до рідних народних звичаїв та обрядів.

 Учень:

Михайло Чхан народився у 1926 році в селі Кам’янці, Апостоловського району. Учасник ІІ світової війни, демобілізувався  після тяжкого поранення. Закінчив Дніпропетровський металургійний інститут. Працював в інституті на кафедрі. Дивуючи колег по роботі блискучими математичними здібностями, дивовижною пам’яттю, він відкрив у собі нікому не відомий талант поета. Своєю першою книгою “Не заходить сонце”, яка вийшла у 1959 році. М. Чхан  переконливо засвідчив свою   чітку позицію і громадську зрілість.

За радянських часів М.Чхан зазнав переслідування і гоніння за своє чесне, правдиве і відверте поетичне слово. Це його до певної міри зломило як людину дуже ранимого серця і призвело до передчасної смерті у 1977 році. У 1992 році зусиллями друзів поета в Дніпропетровському видавництві “Січ” була видана книга віршів М. Чхана “Зоря в піке”. Поет пішов від нас на 61 році життя. Пішов у розквіті своїх творчих сил. Великого таланту, але не втративши віру в світле майбутнє України і її народу. Про це він напише  в багатьох своїх віршах і поемах, а про себе скаже у вірші “Долі”.

 ДОЛІ

Ти була мені підступним ворогом:

Кидала хлопчиськом у пожар.

З ніг збивала вивіреним порухом,

Зрадницьки штовхала з кручі в яр.

Серце покривала злоби накипом,

Сумнівом точила, мов іржа,

Пропікала і свинцем, і наклепом,

І щербила думку, мов ножа.

Я тобою шматаний і довбаний

Так, що клаптя цілого нема, -

Я тобою так тепер гартований.

Що зламаєш зуби ти сама

Ти мене топтала і проклятила,

Але я не проклинаю, ні:

Дякую, що й досі ти не зрадила

І навік лишилась при  мені!

 Учитель читає вірш “Рідна мова”

РІДНА МОВА

 О розсипи – перлини нерозчинні,

О мови – кращі розуму вінці:

Найвища честь мундиру й сірячині,

Цілющі невичерпні криниці.

 Вас витопив з віків народів геній,

Вас множили сто зоряно сто раз

І мов жерці – Гамзатов і Тургенєв,

І мов титани – Пушкін і Тарас.

 Жарій у серці – у святім багатті,

Грими в граніті і ряхти в росі:

Немає бідних мов – усі багаті,

Немає кращих, бо прекрасні всі.