2 клас Короленко В.

 

Портфоліо письменника

 1. Володимир Короленко (1853-1921) – російський та український письменник, громадський діяч

2. Дата та місце народження. 15 (27) липня 1853, Житомир

3. Батьки. Мати – Евеліна Осипівна була полячкою; батько - Галактіон Панасович Короленко - суддя, походив із старовинного роду українських козаків.

4. Брати і сестри. Старший брат Юліан, молодший - Іларіон і дві молодші сестри - Марія і Евеліна.

5. Дитинство минуло в Житомирі, юність — у Рівному.

6. Навчання. Польський пансіон, Жито­мирська та Рівненська гімназії, Петербурзький технологічний інститут,  московська Петрівська хліборобська і лісова академія, Петербурзький Гірничий інститут

7. Смерть батька. Злиденне існування сім’ї

8. Вільнодумство та участь у студентських виступах

9. Тюрми та заслання (6 років). м. Кронштадт, м. Глазова Вятської губернії, Якутія, Нижній Новгород

10. Робота.  Працював коректором у друкарнях і репетитором у багатьох сім'ях; якийсь час був чоботарем і чорноробом; письменник, журналіст, публіцист

11. Одруження. У січні 1886 року в Нижньому Новгороді Володимир Галактіонович одружився на Іванівській Євдокії Семенівні. Був батьком двох доньок Софії та Наталії

12. Подорожі. Крим, Поволжя, Кавказ, Південний Урал, Америка.

13. Громадська і публіцистична діяльність. Статті про злочини чиновників, бездушність судової машини й подібні суспільні явища;  захищав українських селян під час судових процесів (1900 р.) на Харківщині й Полтавщині; урятував життя десяткам людей у роки революції й громадянської війни 1917—1920-х років,  В. Короленко сміливо захищав від насильства людей різних віросповідань, національностей, ідейних переконань.

14. Короленка називали «совістю Росії».

15. Останні роки. У 1901 р. Короленко повернувся на батьківщину. Він оселився на Полтавщині, де й прожив до кінця своїх днів.

16. Смерть. Помер 25 грудня 1921 у Полтаві

17. Основні твори. Повісті: «В поганому товаристві», «Сліпий музикант», «Парадокс»; автобіографічний роман «Історія мого сучасника»

 

Біографія В.Короленка (1853-1921)

Володимир Галактіонович Короленко народився 27 липня 1853 р. в Житомирі. Батько - Галактіон Панасович Короленко письменника, нащадок козацького роду, був суддею. Його поважали як людину чесну й непідкупну. Ці якості Короленко-старший прищеплював і своїм п'ятьом дітям (Старший брат Юліан, молодший - Іларіон і дві молодші сестри - Марія і Евеліна). Мати  Евеліна Осипівна митця походила з польських поміщиків. Великодушна й самовіддана, вона виховувала синів і дочок передусім добрими, чуйними, порядними.

Дитинство Володимира Галактіоновича минуло в Житомирі, юність — у Рівному. Тоді це були невеликі затишні містечка. Романтика їхніх пишних краєвидів, таємничих підземель і давніх легенд зачаровувала мрійливого хлопчину. Однак саме там він пізнав і справжню гіркоту провінційної дійсності — зашкарублий застій, що аж надто яскраво виказував вади державно-суспільного ладу Російської імперії.

Дитячі та юнацькі враження були для Короленка важливим духовним орієнтиром. Живучи в Росії, письменник завжди намагався налагодити побут за батьківськими традиціями. Спогади про Україну відлунювали і в його творах. Так, житомирський період, який тривав тринадцять років, відбився в оповіданнях «Вночі», «Парадокс», «Моє перше знайомство з Діккенсом» та чотиритомній «Історії мого сучасника». А повість «У поганому товаристві» стала яскравою літературною пам'яткою перебування Володимира Галактіоновича в Рівному. ^

Навчання. Польський пансіон, Жито­мирська та Рівненська гімназії, Петербурзький технологічний інститут,  московська Петрівська хліборобська і лісова академія, Петербурзький Гірничий інститут

На долю письменника випало чимало поневірянь. Після смерті батька родина Короленків залишилася без засобів до існування, тож продовження навчання в реальному училищі потребувало від Володимира розважливого ставлення до життя й жорстких обмежень. А 1871 р. він вступив до Петербурзького технологічного інституту.

У перші студентські роки напівголодний юнак рятувався від злиднів копійчаними підробітками і зрештою змушений був перевестися до московської Петрівської хліборобської і лісової академії, де отримав стипендію. Однак закінчити цей навчальний заклад Короленку не вдалося. 

Тюрми та заслання (6 років). м. Кронштадт, м. Глазова Вятської губернії, Якутія, Нижній Новгород

За вільнодумство та участь у студентських виступах його виключили з академії (1876). Упродовж року юнакові довелося жити у м. Кронштадті під наглядом поліції. Він працював коректором у друкарнях і репетитором у багатьох сім'ях; якийсь час був чоботарем і чорноробом. Відбувши покарання, Короленко повернувся до Петербурга, де вступив у Гірничий інститут. Влада пильно стежила за студентом, що приєднався до народницького руху, й невдовзі його було заарештовано за підозрою у співпраці «з головними революційними діячами». Майже шість років Володимир Галактіонович провів у тюрмах і на засланні. Останній термін він відбував у Якутії за відмову присягнути на вірність цареві Олександру ІІІ.

Утім, життєві випробування лише загартували Короленка. Навіть більше — саме вони викували з нього письменника, перед яким невдовзі шанобливо схилилася Росія.

Нижегородське десятиліття (1885-1895) — час найактивнішої літературної та громадської діяльності письменника — справедливо назване сучасниками «епохою Короленка». У 1886 р. вийшла його перша книга «Нариси та оповідання», яка одержала захоплений відгук А. Чехова. Справжнім тріумфом став наступний твір — повість «Сліпий музикант» (1886). Про талант Короленка заговорила вся Росія.

 Одруження. У січні 1886 року в Нижньому Новгороді Володимир Галактіонович одружився на Іванівській Євдокії Семенівні. Володимир Галактіонович 35 років прожив у шлюбі з Євдокією Семенівною. До одруження ця пара затятих революціонерів зустрічалася 11 років, жінка чекала його із заслання. Невдовзі у сім’ї народилися дві доньки Софія та Наталія

Упродовж 1896-1900 рр. родина Короленків проживала в Петербурзі. Публіцистична діяльність письменника набула такого розмаху, що на нього мусив зважати царський уряд. Короленка називали «совістю Росії».

Не менш значущою була й громадська діяльність Володимира Галактіоновича. Численні статті, у яких він викривав злочини чиновників, бездушність судової машини й подібні суспільні явища, незмінно привертали увагу широкого загалу. Згодом його публікації набули такої впливовості, що з ними мусив рахуватися навіть царський уряд.

У 1890-х роках письменник відвідав Крим і Поволжя, подорожував Кавказом і Південним Уралом. Випало йому побувати й в Америці. Враження від тієї поїздки втілилися в повісті «Без язика» (1895), де змальовано поневіряння українського селянина, що марно намагається знайти кращу долю на чужині.

Громадській діяльності письменник віддавав майже весь свій час. Друзі говорили, що він міг би написати значно більше художніх творів, якби не витрачав стільки сил на суспільні справи. Короленко не заперечував, але й ніколи не шкодував про свій вибір, адже інтереси громади ставив вище за власну творчість. Так було і за царського правління, і за більшовицького уряду. Короленко рішуче засуджував насильницькі методи нової влади й братовбивчу війну, яка коштувала народові багатьох жертв...

Де б не жив Володимир Галактіонович, завжди хотів повернутися в Україну. Він любив її за дивовижну красу природи, любив український народ за його працьовитість, співучість, нездоланну жагу до волі, палко захищав від переслідувань царської влади українську культуру й мову, всіляко підтримував прогресивних українських письменників. Міцна дружба була між ним і Панасом Мирним, П. Грабовським, М. Коцюбинським. Тема України посідає значне місце в оповіданнях «Ліс шумить», «У поганому товаристві», «Без язика», повісті «Сліпий музикант» та ін.

21 рік життя Короленка пов’язаний із Полтавою, де він жив з вересня 1900 р. Прославився як принциповий захисник інтересів селян та інших простих людей. 1902 р. він стає на захист селян, учасників аграрних заворушень у Полтавській губернії.

Завдяки матеріалам, написаним Короленком, виправдовують київського єврея Бейліса, якого звинуватили в ритуальному вбивстві християнського хлопчика Андрія Ющинського. Після торжества правди Володимир Короленко разом з дружиною Євдокією Семенівною повертається до готелю на бричці. Шаленіючий від щастя натовп випрягає бричку й доносить її на руках в готель.

1906 р., виступаючи на захист українських селян проти керівника карної експедиції Філонова, Короленко пише "Відкритий лист статському раднику Філонову", у якому висловив своє обурення. Після вбивства Філонова Короленка було притягнуто до слідства у справі про підбурювання до вбивства. Полтавські робітники взяли письменника під свій захист, виставивши біля його будинку озброєну охорону.)

В. Короленко негативно сприйняв жовтневий переворот 1917 р. Він відкрито засуджував засоби, що їх використовували більшовики для побудови соціалізму. Великий громадянський резонанс мали його клопотання на захист вітчизняних діячів культури. Позиція та настрої Володимира Галактіоновича того часу відбилися в мужніх і чесних «Листах до Луначарського» (1920, опубл. 1922 р.) та «Листах з Полтави» (1921). У них — гнівний протест проти «найбільшого озвіріння» нової доби й розстрілів; бажання великого правдошукача запобігти можливим помилкам. В.Короленко висловлювався проти будь-якого терору: як білого, так і червоного. «Ні, не вихваляти треба терор, а застерігати від нього, звідки б він не виходив, — писав він у 1919 р. І благо тій стороні, яка першою зуміє відокремитись від кривавого туману й першою згадає, що мужність у відкритім бою може йти поряд із людяністю й великодушністю до переможеного… Історія нас розсудить…».

   Наприкінці жовтня 1918 р. в Полтаві з ініціативи і під керівництвом В.Г. Короленка була організована Ліга порятунку дітей. Письменник був почесним головою Полтавського Політичного Червоного Хреста. Він завжди захищав жертви насилля за будь- якої влади.

 Короленко був організатором колоній для безпритульних дітей у Полтавській губернії. Улітку 1921 р. обраний почесним головою Всеросійського комітету допомоги голодуючим.

Він урятував життя десяткам людей у роки революції й громадянської війни 1917—1920-х років,  В. Короленко сміливо захищав від насильства людей різних віросповідань, національностей, ідейних переконань.

Останнє клопотання письменника-трибуна припадає на 16 грудня 1921 р. за 9 днів до його смерті.

У 1921 р. тяжко хворому В.Г. Короленку було надано спеціальний вагон-салон для поїздки за кордон на лікування разом із родиною, але він відмовився залишити Батьківщину. Три дні Полтава прощалася з митцем. День його похорону був оголошений у місті траурним. Зупинилися всі промислові підприємства, не працювали школи, установи, театри і кінотеатри, бібліотеки. Деякі організації й приватні особи замість вінків на могилу робили внески від його імені для голодуючих. Понад 100 тис. (за іншими джерелами — 40 тис.) мешканців Полтави і навколишніх сіл проводжали в останню путь улюбленого письменника. Ця дорога стала шляхом у Безсмертя.

Улюблене прислів’я Короленка: «Роби, що потрібно, і нехай буде, що буде».

В. Короленко й Україна

І. Дитячі роки В. Короленка. (В. Короленко народився 1853 р. в Україні, в м. Житомир. Перші свідомі враження дитинства були пов'язані з життям в тихому українському містечку, де батько майбутнього письменника служив повітовим суддею. Галактіон Короленко походив зі старовинного роду українських козаків. Він відзначався непідкупною чесністю, за що шанували його прості люди.)

ІІ. Роки навчання. (У 1866-1871 рр. В. Короленко навчається в реальній гімназії в м. Рівне. Канікули гімназист Короленко проводив у селі свого дядька - Гарний луг, чудові краєвиди якого полонили юне серце на все життя. В цей період майбутній письменник захоплюється українською народною культурою, зачитується творами Т. Шевченка, особливо його вразила поема "Гайдамаки". 1871 р. після закінчення гімназії Короленко переїздить до Петербурга і на 29 років залишає Україну.)

ІІІ. Полтавський період життя Короленка. (З 1900 р. і до кінця свого життя (25.12.1921 р.) Короленко жив у м. Полтава. Упродовж усього життя письменник співчував знедоленим, боровся з несправедливістю царської влади.

ІV. Тема України в творчості Короленка. (Тема України - одна з провідних у творчості видатного російського письменника. Дитячі враження знайшли відображення в таких творах, як "Сліпий музикант", "У поганому товаристві".)

V. Дружні стосунки Короленка з видатними діячами української культури. (Упродовж свого життя В. Короленко підтримував дружні стосунки із Панасом Мирним, М. Коцюбинським, І. Карпенком-Карим та іншими.)

Пам’ятні місця, пов’язані з В.Короленком

Нині в Україні діють два літературно-меморіальних музеї Короленка. Один з них знаходиться в Житомирі, у будинку, де минули дитячі роки митця. У сімох залах музею можна побачити речі родини Короленків, а також прижиттєві видання творів письменника та його сучасників.

Другий музейний комплекс розташований у Полтаві. До нього входять садиба письменника (пам'ятка історії кн.. XIX — поч.. ХХ ст.), флігель, де розміщено виставковий зал та могила письменника і його дружини на території міського парку «Перемога».

Літературно-меморіальний музей В. Короленка у Полтаві розпочав свою діяльність у 1928 р. з виставки «Життя і творчість Володимира Короленка», організованої з нагоди 75-ї річниці від дня його народження. На основі цієї виставки у 1940 р. було створено музей.

Музейна експозиція містить понад 10 тисяч експонатів, серед яких особисті речі письменника та його родини, велика бібліотека, твори образотворчого мистецтва, рукописи циклу сибірських оповідань «Історії мого сучасника» тощо.

Працівники музею відродили традицію дому В. Короленка проводити літературно-мистецькі вечори, новорічні дитячі свята «Біля Короленківської ялинки». Після закінчення знайомства з експозицією музею його відвідувачів чекає смачний короленківський чай із цілющого різнотрав’я.

***

Ім'я Короленка присвоєно Полтавському педагогічному інституту, Харківській державній науковій бібліотеці, Чернігівській обласній бібліотеці, школам у Полтаві та Житомирі, Глазовська державному педагогічному інституту.

***

1990 р. Спілка письменників України встановила літературну премію ім. Короленка за найкращий твір, написаний російськомовними літераторами України.

***

Екранізації. Екранізовано повість «Сліпий музикант» (1960 р., режисер Т. Лукашевич). За повістю «У поганому товаристві» створено фільм К. Муратової «Серед сірого каміння» (1983).  В. Короленку присвячено документальну стрічку «Пам’яті В.Г. Короленка» (1956).

Висловлювання про В. Короленка.

«Ім’я Короленка викликає у мене глибоку повагу». (Ромен Роллан)

«Не одне покоління сприймало Короленка і як свого вчителя, і як власну совість». (Сергій Залигін)

«Радію тому, що він живе серед нас як якийсь титан, якого не можуть торкнутися всі ті негативні явища, на які так багаті наша література й життя». (Іван Бунін)

«Після смерті Льва Толстого Володимир Короленко стояв по суті на чолі російської літератури. Моральний авторитет його був надзвичайно великим. Коли після лютневої революції 1918 року широко обговорювалося питання про нову форму правління, лунали голоси, що Росія повинна бути президентською республікою, а ймовірним президентом називали В.Г. Короленка». (М.В. Теплінський)

Джерела

Волощук Є.В. В.Короленко. Сліпий музикант (уривки)/Світова література: підручник для 6 класу загальноосвітніх навчальних закладів. - Видавництво: К.:Генеза, 2014. – С. 154-170, 187-188

Ніколенко О. М. Світова література: підруч. для 6 кл. загальноосвіт. навч. закл./О. М. Ніколенко. Т. М. Конєва. О. В. Орлова та ін. — К. : Грамота. 2014. – С. 136-152

Ніколенко О.М. Книжка для вчителя: Уроки зі світової літератури в 6 класі (Серія «Бібліотека словесника»)/О.М. Ніколенко, Л. В. Мацевко-Бекерська, О. В. Орлова. — К.: Грамота, 2014. — С.120-131

Паращич В. В. Усі уроки світової літератури. 6 клас. II семестр. — Х. : Вид. група «Основа», 2014. – С. 99-105

Федорова Л.В. Світова література. 6 клас. Схеми інтерактивних конспектів.  — Тернопіль : Підручники і посібники, 2014. — С.52-57

Чередник Л. А. Світова література. 6 клас : розробки уроків. — X. : Вид-во «Ранок», 2014.— С.168-182

Ярець Л.В. Світова література : посібник для вчителя: 6 клас /Л.В. Ярець, Г.Є. Гонташ. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2014. – С.81-88

 

http://svitliteraturu.ucoz.ua/load/dopomoga_uchnju_i_vchitelju/6_klas/v_korolenko_slipij_muzikant_anketa_tvoru_dopomoga_uchnju/15-1-
0-736 1
Анкета твору
1. Автор, назва, рік написання – В.Короленко «Сліпий музикант», 1886 р.
2. Тлумачення назви:
«сліпий» (каліка, неповноцінна людина, що вимагає догляду)
«музикант» (творча, талановита людина, що знайшла своє покликання)
3. Завдання автора: «…Відтворення психології сліпого, відображення загальнолюдської мрії за ідеалом, туги за повнотою людського існування»
4. Підзаголовок. «Психологічний етюд». Автор детально досліджує психологію головного героя, становлення особистості з обмеженими фізичними можливостями — сліпого.
5. Жанр. Повість
6. Дія повісті відбувається на заході сучасної України
7. Головні герої. Петро Попельський – сліпий музикант; мати Ганна Михайлівна (уроджена Яценко); дядько Максим (брат матері); конюх Йохим; Евеліна – кохана Петра; брати Ставрученки; Єгорій, Роман – дзвонарі; сліпі
8. Композиція. 7 розділів та епілог
9. Сюжет. Дві розповіді
1 - про те, як сліпонароджений хлопчик тягнувся до світла, до життя;
2 - про те, як пригнічена особистим нещастям людина поборола у собі пасивне страждання, знайшла місце в житті і зуміла виховати в собі розуміння і співчуття до всіх знедолених.
10. Елементи сюжету
Експозиція: передчуття біди - і вирок: «Дитина народилася сліпою». Це трагедія. Як складеться його життя?
Розвиток дії: вплив оточуючих на долю хлопчика: ( мама, дядько Максим, Йохим, Евеліна, сліпі співці ).
Кульмінація: Змиритися і страждати або кинути виклик долі? ( зустріч із дзвонарем, паломництво зі сліпцями).
Розв'язка: шлях пошуків, довгоочікуване щастя: дружина, син, талант, визнання.
Епілог: замість сліпого, егоїстичного страждання він знайшов в душі відчуття життя. «... Він став відчувати і людське горе і людську радість».
11. Тема. Духовне випробування особистості, яка має знайти саму себе, сенс свого існування серед людей. Роль мистецтва у формуванні особистості
12. Ідея. Наполегливою працею, за підтримки рідних і друзів людина може здолати будь-які перешкоди, подолати навіть таку жахливу ваду, як сліпота.
13. Проблеми. Виховання; формування позитивної життєвої позиції; пошуку сенсу життя; співчуття людському горю; ставлення до людей з обмеженими можливостями; змиритися або кинути виклик долі?
14. Символи.
Світло - це не тільки світло сонця, недоступне сліпому, але й реальний світ, з його життям і болем, радістю і стражданням.
Темрява - це не тільки вічна ніч в очах головного героя, а й тихий, відгороджений від світу куточок садиби, це і душа Петруся, замкнута на своєму стражданні.
Шлях сліпого музиканта - це подолання темряви в собі, що є важливим для людини.
15. Чого вчить твір. Бути милосердними до оточуючих, людяними, терпимими до людського страждання та як прожили гідне і повноцінне життя.
http://svitliteraturu.ucoz.ua/load/dopomoga_uchnju_i_vchitelju/6_klas/v_korolenko_slipij_muzikant_anketa_tvoru_dopomoga_uchnju/15-1-
0-736 2
Сюжет повісті В.Короленка «Сліпий музикант»
На південному заході України в сім’ї багатих сільських поміщиків Попельських народжується сліпий хлопчик. Спочатку ніхто не помічає його сліпоти, лише мати здогадується про це за дивним виразом обличчя маленького Петруся. Лікар підтверджує страшну здогадку.
Батько Петра — людина добродушна, але досить байдужа до всього, окрім господарства. Дядько ж, Максим Яценко, відрізняється характером борця. У молодості він був знаний усюди «небезпечним забіякою» і виправдав цю характеристику: поїхав до Італії, де вступив до загону Гарібальді. У битві з австрійцями Максим втратив ногу, отримав безліч поранень і був змушений повернутися додому, щоб доживати свій вік у бездіяльності.
Присутність в домі сліпого хлопчика непомітно дала діяльній думці скаліченого бійця інший напрямок. Дійшовши висновку, що дитина матиме нещасливу долю, якщо її належно не підготувати до життя, дядько Максим узявся виховувати хлопчика на свій розсуд. Йому доводиться боротися зі сліпою материнською любов’ю: він пояснює своїй сестрі Анні Михайлівні, матері Петруся, що зайва дбайливість може зашкодити розвиткові хлопчика.
«Цей малий буде ще більше нещасніший, ніж я. Краще б йому не родитися. У мене немає ноги й руки, та є очі. У малого немає очей, згодом не буде ні рук, ні ніг, ні волі... У хлопчика тонка нервова організація. У нього поки що є шанси розвинути інші свої здібності до такої міри, щоб хоч почасти компенсувати його сліпоту. Але для того потрібне вправляння, а вправляння викликається лише конечною потребою. Дурне піклування, що усуває від нього необхідність зусиль, убиває в ньому всі шанси на повніше життя».
«Дяді Максимові здавалося, що він призваний до того, щоб розвинути притаманні хлопчикову нахили, щоб зусиллями своєї думки й свого впливу зрівноважити несправедливість сліпої долі, щоб замість себе поставити в ряди бійців за справу життя нового рекрута, на якого без його впливу ніхто не міг сподіватися».
Щоб допомогти Петрові, дядько Максим читає книги з педагогіки, фізіології та психології, він зробив висновок: «Боротися можна не тільки списом і шаблею. Можливо, несправедливо ображений долею підніме із часом доступну йому зброю на захист інших, обездолених життям, і тоді я недарма проживу на світі, покалічений старий солдат...». На «бойовому прапорі свого вихованця» Максим виставив девіз «Знедолений за скривджених».
Одного разу весною, коли хлопчику було вже три роки, мати з Максимом вирішили взяти його на прогулянку в поле. «Природа розкинулась кругом, наче великий храм, приготовлений для свята. Але для сліпого це була тільки безмежна пітьма, яка незвично хвилювалася навкруги, ворушилася, рокотала і дзвеніла, простягаючись до нього, торкаючись до його душі звідусюди не-спізнаним ще, незвичайним враженням, від впливу яких болісно билося дитяче серце». Дитяча душа не витримала напруження і хлопчик впав непритомний. Кілька днів він марив. Коли одужав, мати і Максим кожного разу пояснювали йому нові звуки, що його хвилювали. І хлопчик повертав до них своє обличчя, що світилося вдячністю. Він почав розпитувати про все, що привертало його увагу, і йому завжди радо відповідали.
Зовні Петрусь майже нічим не відрізнявся від однолітків. Малий мав жваву, але нервову вдачу. Він швидко навчився розрізняти людей і предмети, світ пізнавав за звуками й на дотик; добре орієнтувався в будинку й на подвір'ї, прибирав свою кімнату, тримав у порядку іграшки й речі, займався гімнастикою, навчився їздити верхи. Незнайомі люди з першого погляду навіть не помічали його вади.
«Хлопчик був високий і стрункий; обличчя його було трохи бліде, риси тонкі й виразні. Чорне волосся відтіняло ще дужче білизну обличчя, а великі темні, малорухливі очі надавали йому своєрідного виразу, що відразу привертав увагу. Легка складка над бровами, звичка трохи подаватися головою вперед і вираз смутку, що часом пробігав якимись хмарами по вродливому обличчю, — це все, чим виявилася сліпота в його вигляді. Його рухи в знайомому місці були впевнені, однак було помітно, що природна жвавість пригнічена й виявляється часом досить гострими нервовими поривами»
«Якийсь дивний недитячий смуток все ж таки проступав у його характері».
Петрусь любить слухати гру конюха Йохима на дудці. Свій чудовий інструмент той зробив сам; нещасна любов налаштовує Йохима на сумні мелодії. Він грає кожен вечір, і одного разу до нього на стайню приходить сліпий панич. Петрусь вчиться у Йохима грі на дудці. Мати, охоплена ревнощами, виписує з міста фортепіано. Але коли вона починає грати, хлопчик знову трохи не втрачає свідомість: ця складна музика здається йому грубою, галасливою. Тієї ж думки й Йохим. Тоді Анна Михайлівна розуміє, що в нехитрій грі конюха значно більше живого почуття. Вона потайки слухає дудку Йохима і вчиться у нього. Урешті-решт її мистецтво підкорює і Петруся, і конюха. Тим
http://svitliteraturu.ucoz.ua/load/dopomoga_uchnju_i_vchitelju/6_klas/v_korolenko_slipij_muzikant_anketa_tvoru_dopomoga_uchnju/15-1-
0-736 3
часом хлопчик починає грати і на фортепіано. А дядько Максим просить Йохима співати сліпому паничу народні пісні.
У Петруся немає друзів. Сільські хлопчаки цураються його. А в сусідньому маєтку літніх Яскульських росте дочка Евеліна, однолітка Петруся. Ця красива дівчинка спокійна й розсудлива. Евеліна випадково знайомиться з Петром на прогулянці. Спершу вона не здогадується, що хлопчик сліпий. Коли Петрусь намагається обмацати її обличчя, Евеліна лякається, а дізнавшись про його сліпоту, гірко плаче від жалощів. Петро й Евеліна стають друзями. Вони разом беруть уроки у дядька Максима. Діти зростають, а дружба їхня стає все міцнішою.
«Тим часом там, за межами цього зачарованого кола, життя кипіло, хвилювалося, бурувало. І от нарешті настав час, коли старий вихователь вирішив розірвати це коло, відчинити двері теплиці, щоб у неї міг прохопитися свіжий струмок надвірного повітря». Максим запросив до себе свого старого приятеля Ставрученка із синами-студентами — народолюбцями та збирачами фольклору. Максим свідомо безпощадною рукою зробив першу проломину в мурі, який оточував досі світ сліпого. Він мріяв для Петра не про спокій, а про можливу повноту життя. Дядько Максим хоче, щоб Петро й Евеліна відчули, що поруч тече яскраве й цікаве життя.
Молоді люди внесли певну жвавість у життя садиби. Одного разу між молодими людьми зайшла розмова про майбутнє. Молодший Ставрученків син запитав Евеліну про її плани, невже її задовольнить вузька сфера дитячої кімнати та кухні. Евеліна сказала мудру фразу: «У кожного своя дорога и житті». Молоді Ставрученки висловлювали свої думки із цього приводу. Їхні слова стривожили душу Петра. Окрім того, знання про те, що поза стінами маєтку існує інший світ, теж стривожило героя. Його мучило відчуття своєї неповноцінності, викликаної сліпотою. Петро цілком поринув у морок, в особисте нещастя, замкнувся у собі.
Евеліна розуміє, що це випробування для її почуттів до Петра. Вона твердо вирішує вийти заміж за Петра й говорить йому про це.
Сліпий юнак грає на фортепіано перед гостями. «І ніколи ще він не “почував” світла так ясно». Усі приголомшені і передбачають його популярність. Уперше Петро усвідомлює, що й він здатний щось зробити в житті корисне.
Попельські їдуть у відповідь до маєтку Ставрученків. Хазяї та гості їдуть в N-ський монастир. Шляхом вони зупиняються біля могильної плити, під якою похований козачий отаман Гнат Карий, а поряд із ним — сліпий бандурист Юрко, що супроводжував отамана в походах. Усі сумують за славним минулим. А дядько Максим говорить, що вічна боротьба триває, хоча і в інших формах.
У монастирі всіх супроводжує на дзвіницю сліпий дзвонар, послушник Єгорій. Він молодий і мімікою дуже схожий на Петра. Єгорій злий на весь світ. Він грубо лає сільських дітей, що намагаються проникнути на дзвіницю. Після того як усі сходять униз, Петро залишається поговорити зі дзвонарем. Виявляється, Єгорій — теж сліпонароджений. У монастирі є інший дзвонар, Роман, що осліпнув із семи років. Єгорій заздрить Романові, який бачив світло, бачив свою матір, пам’ятає її. Коли Петро і Єгорій закінчують розмову, приходить Роман. Він добрий, ласкаво поводиться із зграйкою хлоп’ят.
Зустріч і розмова зі сліпим дзвонарем призвели до різкої душевної кризи Петра. Ця зустріч примушує Петра зрозуміти усю глибину свого нещастя. Він немов стає іншим — таким само озлобленим, як Єгорій. У своєму переконанні, що всі сліпонароджені злі, Петро мучить близьких. Петро занурився у власні страждання, не бажаючи думати ні про що, крім них.
Залишившись з Евеліною на самоті, він сказав, що не певен у своєму коханні до неї, що ніколи не зможе дати їй щастя, а саме тільки страждання.
Душевна криза Петра поглиблювалася. Якось він сказав Максимові, що заздрить сліпим старцям, яких холод і голод примушують забути про страждання, що завдає їм сліпота. «— Я помінявся б з останнім жебраком, бо він щасливіший за мене. Якби я був просто жебраком, я був би менш нещасним. ... і від злиднів я страждав би менше, ніж страждаю тепер... Моє життя наповнене самою сліпотою. Ніхто не винен, але я нещасніший за всякого жебрака».
Даремно намагався Максим довести Петрові, що на світі є горе набагато більше за його власне.
«— ... для тебе існують звуки, тепло, рух... тебе оточує любов... Багато хто віддав би світло очей за те, чим ти нехтуєш, як безумець... але ти надто егоїстично носишся зі своїм горем... Якби ти міг зрозуміти, що на світі є горе в сто разів більше, ніж твоє, таке горе, проти якого твоє життя, забезпечене й оточене співчуттям, можна назвати блаженством, — тоді ... У будь-якому разі, якщо тобі й було б гірше, то, може, сам ти був би кращий».
Дядько Максим із Петром ідуть до N-ської чудотворної ікони. Неподалік просять милостиню сліпі. Дядько пропонує Петрові зазнати долі жебраків. «...всяка людина має право розпоряджатися своєю долею, а ти вже людина. Раз у житті до кожної людини приходить доля й каже: вибирай!
http://svitliteraturu.ucoz.ua/load/dopomoga_uchnju_i_vchitelju/6_klas/v_korolenko_slipij_muzikant_anketa_tvoru_dopomoga_uchnju/15-1-
0-736 4
Отже, тобі варт тільки захотіти...». Петро хоче швидше піти, аби не чути пісні сліпих. Але дядько Максим примушує його подати кожному милостиню.
«Я хотів, щоб ти відчув чуже горе і перестав носитися зі своїм.Ти вмієш тільки кощунствувати зі своєю ситою заздрістю до чужого голоду! ... »
Петро важко хворіє. Після одужання «він знову ставив перед собою цілі, складав плани; життя зароджувалося в ньому, надломлена душа давала паростки». Він оголошує домашнім, що поїде з дядьком Максимом до Києва, де братиме уроки у відомого музиканта.
Дядько Максим дійсно їде в Київ і звідти пише додому заспокійливі листи. А Петро тим часом потайки від матері разом із убогими сліпими, серед яких знайомий дядька Максима Федір Кандиба, іде в Почаїв. У цих мандрах Петро пізнає світ в його різноманітті і, переживаючи чуже горе, забуває про свої страждання. «...Очі його лишалися, як і раніше, чистими і, як і раніше, незрячими. Проте душа, безперечно, зцілилася».
Додому Петро повертається зовсім іншою людиною, душа його зціляється. Мати гнівається на нього за обман, але скоро прощає.
Петро багато розповідає про свої мандри. Приїжджає з Києва і дядько Максим.
Тієї ж осені Петро одружується з Евеліною. Але у своєму щасті він не забуває про товаришів по мандрах. Тепер на краю села стоїть нова хата Федора Кандиби, і Петро часто заходить туди.
У Петра народжується син. Батько боїться, що хлопчик буде сліпим. І коли лікар повідомляє, що дитина поза сумнівом зряча, Петра охоплює така радість, що на кілька митей йому здається, ніби він сам усе бачить: небо, землю, своїх близьких.
Минає три роки. Петро стає відомий своїм музичним талантом. У Києві, під час ярмарку «Контракти», численна публіка збирається слухати сліпого музиканта, про долю якого вже ходять легенди.
Серед публіки й дядько Максим. Він прислухається до імпровізацій музиканта, в які вплітаються мотиви народних пісень. Раптом у жваву мелодію уривається пісня вбогих сліпих. Максим розуміє, що Петро зумів відчути життя в його повноті, нагадати людям про чужі страждання. Усвідомлюючи в цьому й свою заслугу, Максим переконується, що прожив життя недаремно.
«Так, він (Петро) прозрів... Замість сліпої й невгамовної егоїстичної муки, він носить у душі відчування життя, він почуває й людське горе, і людську радість, він прозрів і зуміє нагадати щасливим про нещасних...»
І старий солдат дедалі нижче схиляв голову. От і він зробив своє діло, і він не марно прожив на світі, йому говорили про це повні сили владні звуки, що стояли в залі, панували над юрбою».

 

Подобається