19.05.2012



Вірші про село, про батьків


 

В село

 

Іду в село і бачу, як тополі

Мене вітають поглядом здаля.

Як легко дихать у квітучім полі,

Коли під сонцем ніжиться земля…

     Мене в селі завжди чекає мати,

     Там квітнуть мальви, білі спориші…

     І як цей край Лучанський  не кохати,

      Коли він будить струни  у душі?

І я іду, зітхають легко груди,

В лугах – трава пахуча, молода…

Мабуть, повік перед очима буде

Село. Обід. Сільська йде череда…

     А я іду. Хвилююся в тривозі,

     Мене стрічає яблуня в квіту.

     І рідна ненька в хустці, на порозі…

     Я пізнаю іі усмішку золоту.

І все навкруг міняється, ясніє,

Співає, грає, ніжиться, росте…

Бо лиш вона так пестити уміє,

Як сонце пестить літо золоте.

     В хліві старім клепає батько косу,

     Той звук немов за обріі пливе.

     Моє дитинство золотаво-босе

     В душі моїй і в пам»яті живе…

Стоїть матуся. На обличчі – сльози.

З-під хустки – срібна диво-сивина…

Мабуть, пекли непрохані морози,-

Та тільки в чім тепер іі вина?..

     Не йду – лечу, щоб гаряче обняти,

     Почути шепіт знов іі душі.

     Яке це щастя – батько є і мати!

     Навіть в дворі радіють спориші.

Ідем у хату. Явір на порозі,

І запах м»яти й пижми на вікні…

Здається, довго я була в дорозі,

Й стає чомусь так соромно мені…

     Сінешні двері, стоптані пороги,

     Біленькі й свіжі в хаті рушники…

     А серце знову сповнене тривоги

     І ятрять душу спогадом думки.

Моя матусю, рідна моя нене,

Життя водою швидко так спливло…

Колись же ти виходила по мене

Не тільки до майдану, - за село!

Чекали з батьком, з вечора чекали,

Пекли в печі рум»яні пиріжки,

Слова найкращі в подумках шукали,

Й мої гортали трепетно книжки…

     Тепер я знову з вами, у родині,

     Й так хороше і радісно в душі,

     На рушнику – фіалки темно-сині,

     А у дворі – біліють спориші…

                    ***        

                Яблуня

 

Вгніздилась  яблуня, стара і одинока

У кінці саду. Тиха і німа …

Сховалась, мабуть, від чужого ока, -

Тепер її потріпує зима…

     Ламає  вітер крила їй лелечі,

     Мороз вкриває інеєм гілки…

     А сіра пам»ять струшує на плечі

     Немов сніжинки, вицвівши роки…

Нема сусідів, подружок немає,

І голосів пташиних теж нема…

То ж вітер злий гілки їй і ламає,

Вона ж бо крайня… Та іще й сама…

    І нікому сердегу пожаліти, -

    Частенько в землю скапує сльоза…

    А коли квітом вкриються їй віти,-

    Всіх полонить незаймана краса…

Тоді літають бджоли-медоноси,

Такі кумедні, сильні і святі,-

Але вона нічого в них не просить

У цім шаленім, прикрому житті.

    А потім осінь. Яблука червоні

    Постукують в саду і ніч, і день,

    Або кладе прохожим їх в долоні,

    Й подяки не чекає від людей…

А коли чує вересня розмову,-

Міняю сукню: світлу – на руду…

І поринає в сутінь вечорову:

Така вона страшна у цім саду…

    Отож сховалась від чужого ока,

    Її душа зітхає крадькома…

    Бо все життя, як палець – одинока,

    Сама у світі цім. Сама. Сама. Сама…

                          ***

 
оценить статью
оценить статью
  • Currently 0.00/5
 
разделы блогов
Разделы
 
Другие статьи