12.06.2012



Система уроків світової літератури у 9 класі

 

Система уроків 9 клас

Урок перший

Тема: Шекспір і його світ

Цей урок має оглядовий характер. Разом з учнями вчитель мусить побувати в Англії часів царювання ко­ролеви Єлизавети І, коли відбувся Шекспір як поет і драматург, як яскравий представник доби Відродження.

Мета: дати короткі відомості про Відродження як культурно-історичну добу, про особливості доби Відродження в Англії; ознайомити з творчою біографією Шекспіра, з ознаками його поетичної та драматургічної творчості, із суттю так званого “шекспірівського питання”; поглибити розуміння поняття “гуманізм”; розвивати навички аналітичного мислення, співтворчості; прищеплювати інтерес до лірики та драматургії, до надбань світової культурної спадщини, зокрема до театрального мистецтва.

Тип уроку: урок-усний журнал.

 Епіграф:

“Шекспір, і краю йому немає”.

Й.В.Гете.

Підготовка до уроку.

Для підвищення ефективності цього уроку та роз­витку творчої діяльності школярів доцільно клас поділити на кілька груп, які будуть збирати й опрацьо­вувати матеріали для сторінок усного журналу, назва якого відповідатиме темі уроку, а заголовки журналь­них сторінок — питанням уроку, які мають бути висвіт­лені під час заняття. Кількість творчих груп дорівнюва­тиме кількості сторінок цього усного видання.

Обладнання:

 Портрет Вільяма Шекспіра; різні видання творів англійського генія в українських пере­кладах; фотоілюстрації із зображенням архітектурних пам'яток Лондона , Стратфорда; книги з творами Томаса Мора і Френсіса Бекона;  зображення покровителів Шекспіра з вищого товариства (вони є в книзі Ф.Е. Холлідея «Шекспір і його світ» (М., 1986) або в інших біографічних розвідках, присвячених англійському митцю).

Структура уроку.

1. Вступне слово вчителя (підготовка до сприйнят­тя навчальної мети).

2. Оголошення теми, мети, епіграфа уроку.

3. Формування нових знань, умінь, навичок:

а) презентація «сторінок» усного журналу;

б) демонстрація ілюстративного матеріалу;

в) усні відгуки учнів щодо журнальних «сторінок».

4. Узагальнення набутих знань, умінь, навичок.

5. Домашнє завдання.

Хід уроку

Вступне слово вчителя.

Відродження, або Ренесанс (від французького сло­ва — розквіт, буйноквіття) - культурно-історична до­ба, яка сформувалась унаслідок масштабних соціаль­но-економічних змін, що відбувались у Західній Європі в XIV — початку XVII століть. Ця доба поро­дила титанів у всіх галузях творчої діяльності, зокре­ма в літературі та мистецтві, котрі виробили новий світогляд, що отримав назву «гуманізм». Головними ознаками гуманізму були утвердження пріоритету ро­зуму над почуттями, проголошення людини найго­ловнішою цінністю, звернення до здобутків антич­ності, порушення духовної диктатури церкви, впрова­дження в літературу народної мови. Батьківщиною Відродження вважається Італія, яка дала світу таких титанів, як Дайте Аліг'єрі, Джованні Боккаччо, Людовіко Аріосто, Торквато Тассо, Мікеланджело Буонарроті, Леонардо да Вінчі, Франческо Петрарка, Джорджо Вазарі, Філіппо Брунеллескі, Джотто, Рафаель та багато інших. А згодом Відродження відбулось у різних країнах Європи, не залишивши осторонь і ту­манний Альбіон.

            Економічними передумовами появи паростків Ре­несансу був розвиток буржуазних відносин. Поступо­во «рицарі промисловості» в Англії почали витісняти на задній план «рицарів меча». Здобуття Англією пра­ва називатися великою морською державою, захоп­лення нових земель, грабування тубільців та їх поне­волення, зміцнення внаслідок цього королівської каз­ни та перетворення феодалів на буржуазне дворянст­во, торговельні переваги відносно інших держав — усе це сприяло розвитку нових суспільно-економічних відносин з надзвичайним укріпленням королівської влади, особливо в добу правління королеви Єлизаве­ти І (1558 - 1603). Окрім цього, відбувається зміцнен­ня, а далі й звеличення протестантизму, англійська церква відокремлюється від Рима. Все це так чи інак­ше вплинуло на зміну світогляду, народжується гу­манізм, поширюється знайомство з класичною давни­ною, розвивається філософія, з'являється книга Томаса Мора «Утопія», а згодом — Френсіса Бекона «Но­вий Органон», відбувається до того нечуваний розквіт поезії, прози, драматургії, високого рівня роз­витку досягає театральне мистецтво. З'явились ви­датні драматурги (Джон Лілі, Крістофер Марло, Роберт Грін, Томас Кід, Джон Гейвуд), котрі своєю різноманітною творчістю підготували певною мірою появу титана театру — Вільяма Шекспіра, котрий до того ж уславився й своїм поетичним доробком, збіркою сонетів. Вільям Шекспір створив цілий світ героїв, котрі добре відомі любителям театру. З Ромео і Джульєттою ви познайомились раніше, а відтепер вашими знайомими стануть Отелло, Дездемона, Яго, король Лір, Корделія і, сподіваюсь, вашими друзями — Гамлет, принц Датський, його приятель Гораціо, Офелія. Але передувати зустрічі з персонажами творів Шекспіра має знайомство із самим Шекспіром. Цьо­му допоможе усний журнал «Шекспір і його світ», який підготували творчі учнівські групи.

Презентація «сторінок» усного журналу.

 Представники творчих груп зачитують матеріали, що ввійшли до «сторінок» усного журналу. Послідов­ність презентації:

Сторінка 1. Стратфордська версія.

Епіграф:

«З усіх великих людей він найзагадковіший.

 Єдине, що ми знаємо про нього, — це те, що він жив і страждав»

 (Джеймс Джойс. «Улісс»).

Наприкінці XVIII століття англієць Джордж Стівенс, котрому випало на долю редагувати тексти шекспірівських трагедій, писав: «Усе, що ми знаємо про Шекспіра, — це те, що він народився у Стратфорді –на -Ейвоні, одружився, народив дітей, поїхав до Лондона, став там актором, написав п'єси та сонети, повернувся до Стратфорда, склав заповіт і помер». Певною мірою це дійсно так. Життя Вільяма Шекспіра огорнуте таємницею. Але, на щастя, літературознавці протягом кількох століть зуміли спільними зусиллями підійняти трохи завісу над цією таємницею. І дещо нам уже відоме. Так, скажімо, немає сумнівів, що пращури англійського генія жили у графстві Йоркшир щонай­менше із середини XIII століття. Прізвище, яке перехо­дило у спадок усім юнакам не вельми відомого родоводу, було Шекспір, яке тлумачать як «Той, що потря­сає списом», що має під собою ґрунт, адже лише сім'я Шекспірів у цьому графстві нагороджена землею за. військову  службу.  Дідом  драматурга був  Ричард Шекспір, котрий орендував ферму поблизу від Стратфорда, а батьком — Джон Шекспір, який став рукавичником   (виробляв   і   торгував   рукавичками), матір'ю Вільяма була Мері Арден, дочка землевласника, в якого, окрім неї, росло ще сім дочок. Молода родина Шекспірів оселилась у Стратфорді, де мала два будинки й майстерню. 1563 року на Англію насунула епідемія чуми, померли дві маленькі сестрички Вільяма, яких він не міг ще бачити, бо не народився. Джон і Мері чекали на нього й благали Бога, щоб чума відступила. Так і сталося. Сильні морози перемогли чуму, навесні, коли яблуневий туман огорнув садок біля їхнього дому, народився хлопчик, якого батьки назвали Вільямом. Наприкінці квітня його хрестили в парафіяльній   церкві   Св.  Трійці.   Було   це   за   час правління королеви Єлизавети І, котра докладала всіх зусиль, щоб зробити Англію могутньою державою. 1566  року   вона   проїжджала   через   Стратфорд, і англійські шекспірознавці вважають, що її міг бачити Вільям, якому виповнилось тоді три роки.

            Хто знає, може, саме враження від «зустрічі» з королевою так вплинуло на дитя, що Вільям запам’ятав його на все життя і в зрілому віці полюбляв писати історичні хроніки з життя монархів, котрі з успіхом ішли в лондонських театрах. Батько Вільяма досяг неабиякого успіху, його шанували стратфордці, він мировий суддя. У Вільяма з'явились братик і дві сестрички, а коли йому виповнилось сім років, батьки повели його до школи. Освіту здобув гуманітарну: в школі налягали на латину, отже, хлопчик до шістнад­цяти років уже міг встигнути познайомитися з твора­ми Овідія, Вергілія, Плавта, Сенеки. Античні сюжети хвилювали уяву юнака. Чи не з тих часів витоки заду­му трагедії «Антоній і Клеопатра»?

           Театр... Коли Шекспір навчався в школі він робив перші кроки на берегах скелястої Англії. У Ковентрі, містечку неподалік од Стратфорда, парубки з ремісни­чих гільдій зрідка показували сценки за мотивами біблійних легенд. Майже так само розважався й Лон­дон. Лише 1576 року там розчинились двері першого театру, який очолив Джеймс Бербедж, колишній тесля, а згодом актор графа Лестера. Нарешті офіційно виз­нали професію актора, але стати актором міг лише той, хто був під захистом пера Англії. І ось театральна хвиля докотилася й до Стратфорда, а точніше — до Кенілворта, до якого від обійстя Шекспірів було близько 15 миль. Влітку 1575 року в Кенілворті висту­пала акторська трупа графа Лестера. Того дня, коли трупа показувала грандіозну водяну феєрію «Діва озе­ра», якщо вірити Вальтеру Скотту, юний Шекспір не пішов до школи, а гайнув до сусіднього міста дивитись це театралізоване дійство. Мельпомена, яка, можливо, теж була присутня на прем'єрі (її Вільям міг розпізна­ти, завдяки трагічній масці, яку вона тримала в руці, та вінку з виноградного листя, що прикрашав її чоло) до­торкнулася до нього своєю палицею, і серце Шекспіра назавжди стало належати театру. Зрозуміла річ, це жарт, але в кожному жарті є частка, правди. Мрія ста­ти актором, либонь, народилась тоді, але на шляху до сцени було ще чимало перепон. Фортуна відвернулась від батька майбутнього актора. Прибутки зменши­лись, за борги довелось розплачуватись майном. Шістнадцятирічний Вільям змушений був залишити школу й стати помічником у батька. Припускають, що, попри всі негаразди, саме тоді він крадькома став складати вірші, пісні, навіть балади. 1581 року в Стратфорді сталася несподівана для його мешканців подія (як, до речі, й для сучасних шекспірознавців): не­повнолітній Вільям Шекспір одружився з дочкою фер­мера Хетеуея, який тоді вже помер. Енн Хетеуей була на 8 років старша за Вільяма, але це не лякало моло­дят. Минуло кілька років. У Вільяма та Енн було вже троє дітей. Торгівля, якою займався молодий батько, забирала майже весь час, але надія стати актором не вмирала, бо, як відомо, вмирає останньою. Вільям не пропускав жодної театральної вистави, які відбува­лись у Стратфорді. Тепер уже в місті щороку виступа­ли кілька акторських труп. А 1587 року до Стратфор­да приїхало 5 акторських труп, серед яких була й ко­ролівська. Тоді, либонь, Мельпомена доторкнулась до Шекспіра не палицею, а мечем. А відтак він «розру­бав» сімейні узи й подався до Лондона. Дрібний торго­вець Вільям Шекспір помер, а актор і драматург Шекспір ще не народився...

 

Сторінка 2. На лондонських сценах.

Епіграф:

 «Майстерність Шекспіра у театральній галузі така велика,

 що його з цілковитим правом нази­вають серцевідцем»

 (Август-Вільгельм Шлегель.

 «Про драматичне мистецтво і літературу»)

Перша зупинка Шекспіра — лондонський театр «Троянди», який очолював Джон Лілі з Оксфорда. Подейкують, що перш ніж стати актором, Шекспір був тим, кому доручали розчиняти двері кебів, у яких приїздили до театру глядачі. Але Мельпомена не забу­ла свого хрещеника, і незабаром Вільям почав вико­нувати нескладні ролі. Так народився Шекспір-актор. Театр «Троянди» був досить популярним. А зажив слави, коли на його кону дебютував драматург Крітофер Марло п'єсою «Тамерлан». Театрознавці вва­жають, що цей дебют був поворотний: народилась но­ва англійська драма. І Шекспір був тим, хто став свідком її народження. Лаври Крістофера Марло не давали актору Шекспіру спати. Так і кортіло спробу­вати й самому написати п'єсу. 1592 року він написав три частини трагедії «Генріх VI» і став драматургом. Наступного року на Англію знову насунула чума. Те­атри зачинили двері. Актори бідували. Епідемія три­вала два роки. Припускають, що Шекспір цей важкий час провів у Стратфорді або в маєтку когось із вель­можних театралів. Та як би там не було — він не роз­лучається з гусячим пером і каламарем. З'являються з-під того пера — «Ричард III», «Приборкання не­покірної», «Два веронці», а щонайцікавіше — саме тоді він пише перші сонети, котрі згодом принесуть йому поетичну славу. Наступні роки минають швид­ко. За роботою Шекспір не помічає їх. Репетиції, гас­тролі, прем'єри, нові драматичні твори... З'являються заздрісники. Його називають «ворона-вискочка». Але є у нього й шанувальники таланту й покровителі, се­ред них — граф Генрі Саутгемптон, граф Пемброк, фаворит королеви, граф Ессекс, граф Ретленд. Почи­нається тріумфальний лет «ворони-вискочки». За де­сять років Шекспір створив двадцять п'єс, серед яких були й такі шедеври, як «Ромео і Джульєтта» та «Гамлет, принц Датський». За цей час він працював як драматург у різних театрах, їхні назви могли б прикраси­ти його символічний герб: «Троянди», «Театр», «Куртіна», «Лебідь» і нарешті — «Глобус». Останній став колискою багатьох нових п'єс Шекспіра. А сам він був не лише драматургом театру, а й співвласни­ком. На емблемі театру зобразили Геркулеса, котрий тримав на плечах земну кулю. Емблема виявилась певною мірою пророцтвом. Шекспір став справді драматургом-Геркулесом, твори якого знають у будь-якій  частині земної кулі.

 

Сторінка 3. Три творчі хвилі.

 

Епіграф:

 «Навколо однієї ідеї стягує він стародавню й

 нову історію і радий скористатися з першої-ліпшої хроніки,

 якої він часто додержується майже дослівно»

 (Йоганн Вольфганг Гете. «Шекспір, і краю йому не­має»)

 

Шекспір написав 37 драматичних творів, 154 соне­ти, є й поеми. Літературознавці, намагаючись систе­матизувати знання про його творчу спадщину, вирішили умовно поділити її на три періоди (три творчі хвилі): перша (її часто називають оптимістич­ною) припадає на 1592 — 1600 рр.; і хоча, окрім весе­лих комедій, таких як «Приборкання непокірної», Шекспір написав кілька трагедій, у яких відбились криваві сторінки історії Англії, але в кожному творі відчувалась віра автора в прийдешнє, в позитивні пе­ретворення в світі суспільних і сімейних відносин. Варто згадати, що саме в цей період Шекспір створив драматичну перлину — трагедію «Ромео і Джульєтта»; другий період отримав назву трагічний (припадає він на 1601 — 1608 рр.); низка страшних подій у сім’ї драматурга, епідемії, зубожіння англійців вплинули на світогляд Шекспіра. Саме в цей період на сцені театру «Глобус» йдуть трагедії «Отелло», «Гам­лет, принц Датський», «Король Лір», «Макбет», «Антоній і Клеопатра», просякнуті песимізмом, тривогою за прийдешнє, за людину. Навіть комедії цього періоду, зокрема «Міра за міру», носять драматичний характер, викликають у глядачів не лише сміх, а й роз­губленість; третій період, що припадає на 1809 — 1613 рр., інколи називають романтичним, хоча це не зовсім точно. Цей період характеризується більше втомою драматурга, а ще й залежністю його від нового монар­ха — короля Якова та його оточення. Шекспір та йо­го друзі, за наказом короля, носили пурпурові лівреї й називалися королівськими камердинерами. Театр став майже придворним. П'єси цього періоду мають забарвлення притчевості. Найвідоміші з них — «Зи­мова казка» та «Буря». З'явилась і остання шекспірівська історична хроніка «Генріх VIII». В серці драматурга знову було тривожно.

Сторінка 4. Останні розпорядження.

Епіграф:

 «Гай-гай, бідний Йоріку!»

 (Вільям Шекс­пір. «Гамлет»)

Квітень 1616 року стратфордці запам'ятали надов­го: 25 числа в день свого народження помер від лихо­манки Вільям Шекспір, Йому було рівно 52 роки. По­ховали його під олтарем тієї самої церкви, в якій ко­лись хрестили. Це була його воля. За місяць до цього Шекспір підписав заповіт, у якому значилось, що і ко­му він заповідає. Не забув жодного родича. Не забув і трьох своїх друзів, з якими колись радів успіхам теат­ру «Глобус». Це були — Джон Хемінг, Ричард Бербедж і Генрі Кондел. Кожному з них він залишив 26 шилінгів 8 пенсів «на придбання каблучок». Це були останні з його однодумців, з котрими він 20 років пра­цював на сцені й для сцени. Залишив Шекспір і епітафію для свого надгробку, в якій застерігав не тривожити його прах. По його смерті драматург Бен Джонсон назвав його «лебедем Ейвона».

         Так завершились кілька останніх років, які Шекспір провів у Стратфорді, полишивши театральний світ і оселившись у світі буденному. Здоров'я дра­матурга похитнулось. Важким ударом була загибель театру «Глобус», який проковтнула вогняна паща по­жежі. Поталанило лише врятувати рукописні тексти шекспірівських п'єс. Щоправда, побудували через рік новий «Глобус», і він був на його відкритті, але це вже був не його театр, та й він, Вільям Шекспір, був уже не Геркулесом, який міг тримати на своїх плечах лон­донський театральний репертуар.

         «Лебідь Ейвона» підписав заповіт. Це, на жаль, бу­ла його лебедина пісня.

 

Сторінка 5. «Шекспірівське питання».

Епіграф:

 «Най буде проклятий той,

хто потурбує мій прах!»

(З епітафії на надгробку Шекспіра)

1857 року до Стратфорда приїхала американка, зу­пинилась у готелі, і того ж дня в книзі прибулих з'яви­лось її ім'я — Делія Бекон. Це не здивувало стратфордців: чимало шанувальників таланту їхнього вели­кого земляка побувало тут за останні десятиліття. А викликало подив те, що протягом кількох тижнів американка ходила в церкву Св. Трійці, де був похований Шекспір, сідала біля його надгробку й зосереджено дивилась на напис, не звертаючи уваги на місцевих роззяв, котрі сходились, щоб глянути на «американсь­ке чудо». Звернув на неї увагу й констебль, котрий і заарештував Делію Бекон, коли вона разом із стратфордськими п'яничками, яким американка пообіцяла шилінг, намагалась промкнутися в гробницю Шекспіра. Затримана виявила всі ознаки божевілля, її помістили в лікарню для душевнохворих, де вона й померла через кілька місяців, до останньої миті життя повторюючи ім'я Френсіс. Хто ж була ця американка і чому вмерла вона з ім'ям Френсіс на вустах? Невже прокляття Шекспіра має таку ж містичну силу, як про­кляття єгипетських фараонів? Делія Бекон, однофамільця англійського філософа Френсіса Бекона, су­часника Шекспіра, належала до тих літературоз­навців, котрі висунули припущення, що Вільям Шекспір не є автором драматичних шедеврів, що «Ромео і Джульєтта», «Гамлет, принц Датський», «Ко­роль Лір» та інші п'єси написав не він, а хтось інший, хто мав кращу освіту, міг подорожувати, користува­тися літературними пам'ятками та й з походження був щонайменше граф або... Так виникло так зване «шекспірівське питання». На «роль» Шекспіра за ос­таннє століття було висунуто понад ЗО претендентів, серед яких варто згадати лорда-канцлера і філософа Френсіса Бекона (саме його вважала автором драма­тичних шедеврів американка Делія Бекон, котра повідомила про свою версію «шекспірівського питан­ня» в книзі «Розкриття філософії п'єс Шекспіра» (1857), титуловані особи — граф Ретленд, граф Окс­форд, граф Дербі; називали авторами навіть королеву Єлизавету і королеву Марію Стюарт; хтось запевняв, що автором був Крістофер Марло, драматург, який трагічно загинув, але висувалось припущення, що він якимось чудом урятувався; називали автором і пере­кладача французького філософа Мішеля Монтеня англійця Д. Флоріо; дехто приписував авторство і та­ким «колоритним» постатям, як монахиня Енн Уетлі та дружина самого Шекспіра — Енн Хетуей, котра все життя провела в Стратфорді; нарешті побутувала й така гіпотеза: під псевдонімом «Шекспір» ховались одразу троє видатних англійців — Уолтер Релі, Джон Донн і Френсіс Дрейк (це вже версія колективної твор­чості)... Але минув час, і так звані літературні сенсації перейшли до розряду наївних припущень, хоча, на жаль, і до сьогодні намагаються «похитнути» надгро­бок Шекспіра, як це спробувала зробити в XIX столітті горезвісна американка Делія Бекон, яку поло­нила нав'язлива ідея, нібито в гробниці Шекспіра за­хована відповідь на «шекспірівське питання». Вона і подібні до неї літературознавці (шекспірознавцями їх назвати не повернеться язик!) шукають велич авторст­ва в спеціальній освіті, в походженні, в небилицях, у будь-чому, окрім геніальності, котра є або її немає з пелюшок. Щоправда, не треба забувати вислів амери­канського винахідника Томаса Алва Едісона: «Геній — це п'ять відсотків таланту й дев'яносто п'ять відсотків щоденної праці».

Вільям Шекспір був людиною геніальною, свій та­лант він помножив на титанічну інтелектуальну пра­цю, тому й став автором таких шедеврів, як «Ромео і Джульєтта» і «Гамлет, принц Датський».

 

Сторінка 6. Спадщина і спадкоємці.

 

Епіграф:

 «Ми читаємо Шекспіра тому,

що таку людину кожний хотів би мати своїм другом»

 (Френк Ернст Холлідей. «Шекспір і його світ»)

Чим вражає нас спадщина Шекспіра? Безумовно, вічними проблемами, котрими так насичені його твори, і галереєю неповторно-реалістичних образів, харак­терів, на що звернув колись увагу шанувальників літе­ратури Олександр Пушкін: «Особи, що їх творив Шекс­пір, не є, як у Мольєра, типи такої-то пристрасті, такого-то фатуму, але є істоти живі, сповнені багатьох при­страстей, багатьох пороків: обставини розвивають пе­ред глядачем їх різноманітні багатоскладні характери». Багатогранні та живі люди — ось персонажі Шекспіра, а не схеми, механічні кукли з (у найкращому разі) двома-трьома рисами характеру. Характери Шекспіра зіткані з рис суперечливих, але разом складають те, що називається особистістю, індивідуальністю. Особливим є і побудова драматичних творів Шекспіра. На перший погляд — це примхливе плетиво високого й низького, жахливого і смішного, потворного і прекрасного, ге­роїчного й блазенського, але насправді — це струнке продумане поєднання різних елементів в органічне ціле, в живе створіння, що має назву «зміст і форма». Свої по­гляди на мистецтво Шекспір висловив устами Гамлета в однойменній трагедії: творити мистецтво означає три­мати «дзеркало перед природою; показувати чесноті її ж риси, гордовитості — її ж образ, а всякому вікові й станові — його подобу й відбиток». Отже, за Шекспіром, мистецтво не лише дзеркало природи, не тільки відбиття життя, а й активне втручання в хід подій, у са­ме життя. Адже й Гамлет, котрий промовляє до акторів, запросив їх, щоб їхнє мистецтво допомогло викрити підступного Клавдія, вбивцю батька принца Датського. Багатство змісту драматичних творів Шекспіра, різно­манітність створених його талантом образів, глибина філософської думки, ліричність — усе це робить спад­щину Шекспіра світовим скарбом. Спадщину Шекспіра вивчають літературознавці (шекспірознавці), його тво­ри перекладені всіма цивілізованими мовами світу; його сонети декламують, вони стають словами романсів, пі­сень; його драматичні твори мають сценічне втілення (жодний режисер, який вважає себе зрілим, не обійдеть­ся без комедій і трагедій Шекспіра); його драматичні твори мають ще й кінематографічне втілення, його тво­ри покладені в основу лібрето опер, музику до яких пи­сали найвідоміші й найталановитіші композитори; шекспірівські образи надихали великих малярів, до ви­дань його творів створено безліч ілюстрацій неповтор­ними графіками; образи Шекспіра надихають і поетів, кожний намагається внести щось нове в їх тлумачення...

 

Узагальнення набутих знань, умінь, навичок.

Цей етап уроку можна провести у формі бесіди. Але передувати їй мають відгуки учнів на «сторінки» усного журналу. Це буде своєрідною підготовкою до бесіди, яка проходитиме за такими запитаннями:

1. Які особливості доби англійського Відродження?

2.  Чому постать Шекспіра вважають загадковою?

3. У якій родині проминула юність Шекспіра?

4.  Коли міг зародитися потяг юного стратфордця до театру?

5. Що відомо про становлення Шекспіра як актора і як драматурга?

6.    На   які   етапи   поділяють   літературознавці творчість англійського генія і чим вони відрізняють­ся? Яка характерна ознака кожного з них?

7.  У чому суть «шекспірівського питання»? Чому воно видається абсурдним?

Домашнє завдання: прочитати сонети Вільяма Шекспіра 116, 130, 66; написати міні-твір «Якби я був Шекспіра другом...»; підготувати листівки з текстами сонетів, присвячених «смаглявій леді», спробувати на­малювати її портрет.

 

Урок другий

Тема:«Вистраждане кожне слово». Сонети Шекспіра

Цей урок має стати своєрідним поетичним святом. Але водночас на уроці повинен бути присутній аналіз поетичних текстів, котрий органічно вплітатиметься в сюжет і не порушуватиме святковий настрій.

Мета :ознайомити учнів з історією створення шекспірівських сонетів; проаналізувати тематику його лірики; схарактеризувати основні ліричні образи; розвивати навички аналізу поетичних творів; прищеплювати декламаторські прийоми; виховувати естетичний смак; формувати високі морально-естетичні якості.

Тип уроку: урок-літературний салон.

Епіграф:«Сонета не плямуй, о критику лихий!

Він чарував колись великого Шекспіра...»

Шарль-Огюстен Сент-Бева «Сонет»

Обладнання: портрет Вільяма Шекспіра, різні ви­дання сонетів в українських перекладах; фонозапис (бажано) фрагменту увертюри-фантазії Петра Чай­ковського «Ромео і Джульєтта» або фрагменту з бале­ту за мотивами цього твору Шекспіра (музика Сергія Прокоф’єва).

Структура уроку

І. Вступне слово вчителя (підготовка до сприйнят­тя навчальної мети).

2. Оголошення теми, мети, епіграфа уроку.

3. Формування нових знань, умінь, навичок:

а) повідомлення учнів;

б) декламація сонетів;

в) аналіз поетичних текстів;                      '

г)  обговорення «портретів» шекспірівської «смаг­лявої леді»;

д) прослуховування фонозапису.

4. Узагальнення набутих знань, умінь, навичок.

5. Домашнє завдання.

Хід уроку.

 

 Вступне слово вчителя.

Почати вступне слово варто зі слів Йоганна Вольфганга Гете: «Ім'я й заслуги Шекспіра належать історії поетичного мистецтва, і було б несправедливо віднос­но всіх драматургів стародавнього й нового часів вба­чати всю його заслугу лише в діяльності його в галузі театру» (Із статті «Шекспір, і краю йому немає»). Ми­стецтво Шекспіра як поета передовсім пов'язане із со­нетом, старовинною за походженням формою вірша з 14-ти рядків. Виник сонет у XIII столітті в Італії. Розквіт його — це творчі доробки Данте й Петрарки. В добу Відродження сонет поступово здобуває визнан­ня в інших країнах Європи: Франції, де уславився П’єр Ронсар , котрий залишив по собі майже 700 сонетів; Іспанії, Португалії, Англії, Польщі. Слід зазначити, що в туманному Альбіоні сонет переміг у XVII столітті. Всесвітню славу здобули сонети Данте, Петрарки, Камоенса, Ронсара, Міцкевича.

            Особливе місце серед прихильників сонета посідає Вільям Шекспір. Шекспірівський сонет (або англійсь­кий) мав простішу композицію, ніж італо-французький. Він складався з трьох чотиривіршів (катренів) та одного двовірша (дистиха). Перший катрен викладав основну тему сонета, другий давав певний розвиток цій темі, а третій наближав розв'язку. Два останні ряд­ки сонета завершували твір висновком. Але варто за­значити, що англійці, зокрема Шекспір, не завше до­тримувались такої композиції.

          Сонети Шекспіра є світовим шедевром і, безумов­но, найвищим досягненням англійської лірики доби Відродження.

 

Повідомлення учнів та декламація сонетів.

 Учень 1.

               Шекспір писав сонети протягом семи ро­ків (1592 — 1598). Літературознавці вважають, що по­штовхом до задуму циклу з 154 віршів було знайомст­во Шекспіра із збіркою сонетів Сідні «Астрофель і Стелла», котра була опублікована в 1591 році по смерті автора. Писав свої сонети Шекспір для елітар­ного кола знайомих, серед яких були титуловані осо­би. Тому вони не друкувались. Але шанувальники по­езії поступово дізнавались про них, бо поширювались їхні так звані «рукописні» видання. Нарешті — в 1609 році вони з'явились друком і з того часу стали надбан­ням світової літератури.

Учень 2.

             Збірка сонетів Шекспіра мала посвяту: «Містеру Н.» Ще досі навколо питання, хто ховається за цими ініціалами, точаться змагання між дослідниками. Більшість схиляються до версії, що це ініціали або графа Генрі Різлі Саутгемптона, або графа Вільяма Герберта Пемброка. Дехто вважає, що це ініціали окс­фордського студента Генрі Віллоубі, котрий в 1594 році випустив у світ поему про нещасливе кохання. Але всі версії занадто хисткі, бо у Шекспіра було чима­ло друзів, імена яких поглинули століття історії. Або ці ініціали могли належати якомусь спритному й зло­дійкуватому містеру, котрий роздобув рукопис сонетів і без дозволу Шекспіра передав видавцю Томасу Торпу, котрий у свою чергу порушив авторське право: ви­дав сонети, навіть не повідомивши про це їх творця. Тоді літературне піратство набуло нечуваних розмірів.

Учень 3.

             Отже, кількість сонетів у збірці була Шекспіром особисто не визначена. Скільки всього він їх написав, допоки невідомо. А в надрукованій збірці їх було 154. Більшість з них — 126 (1 — 126) присвя­чені юнаку. Слід зазначити, що серед цих сонетів вирізняється 66, котрий міг би бути своєрідним епігра­фом до трагедій Шекспіра. Цей вірш «випадає» з «юначої» низки. Сонети 127 — 154 (кількістю 28) при­свячені загадковій «смаглявій леді». Ці групи віршів зв'язані між собою певним сюжетом: прекрасний юнак, безумовно, друг поета, звабив поетову кохану жінку — «смагляву леді», а до того ж віддав свою при­хильність іншому поету. Отже, і дружба, і кохання за­знали втрат. Але поет (ліричний герой) проходить че­рез усі випробування життя, жорстокі й безжальні, нескореним духовно. Власні біди, страждання допомага­ють йому зрозуміти душевні муки інших, побачити суспільні пороки. Ідеали ліричного героя розбиті. Він у розпачі. Але знаходить у собі сили продовжити жит­тя в ім'я зрадливого друга, щоб не полишити його сам на сам зі світом, де панує зло. Отже, дружні стосунки для ліричного героя - над усе.

Учень-декламатор читає виразно сонет 66. Бажано в перекладі Л.Паламарчука (за виданням: Шекспір В. Твори в 6 томах. — Т. 6. - К., 1986).

Учитель.

             У цьому сонеті окреслений нерозв'язний конфлікт між ліричним героєм і суспільством, у якому панують жорстокість і несправедливість, що є наслідком бездуховності, культа золота, безбожності. Відчуваючи безвихідь, розпач, ліричний герой, сто­млений переживаннями, благає смерті. Але водночас жадана смерть загрожує йому втратою того, що є найсвятішого в його серці, — почуття любові. І лірич­ний герой, заради цього почуття, продовжує жити, прирікаючи тим самим себе на нові страждання. Він не в змозі розірвати замкнений ланцюг, на відміну від героя трагедії «Гамлет, принц Датський», з яким інко­ли порівнюють його. Паралель між 66-м сонетом і мо­нологом Гамлета «Бути чи не бути...» очевидна. Не випадково український перекладач Д.Паламарчук ви­користовує в перекладі сонета й перекладі монологу подекуди близьку лексику, а також — слова одного синонімічного ряду.

Учень 4.

             Шекспір залишив по собі чимало загадок, одна з яких — питання: хто є прототипом прекрасно­го юнака і хто надихнув поета на створення образу «смаглявої леді»? Щодо юнака, то літературознавці майже в один голос висувають припущення, що про­тотипом його могли бути або граф Саутгемптон, або граф Пемброк, особливо — перший, котрий був покровителем Шекспіра.

            Щодо «смаглявої леді», то більшість дослідників вважають, що прототипом могла бути Мері Фіттон, коханка графа Пемброка. Вона не була аристократ­кою, але була певною мірою аристократкою духу. Шекспір, який часто бував у лондонських апартамен­тах графа, не міг не звернути уваги на Мері й не захопитися її тонким розумом і вишуканістю манер. Версія висунута Т.Тайлером у 1890 році так сподобалась англійському драматургу XX століття Бернарду Шоу, що він обрав Мері Фіттон на «роль» героїні свого ге­роїчного скетчу «Смаглява леді сонетів» (1910).

          Яка ж була із себе обраниця поетового серця?

Учень-декламатор читає виразно сонет 130. Бажа­но в перекладі Д. Паламарчука, що вміщеній в уже згадуваному виданні.

Учитель.

            У сонеті створено майстерню портрет «смаглявої леді». Він відрізняється від традиційних «портретів» героїнь сонетів, які писали тогочасні англійські поети, послідовники (так вони себе назива­ли) італійця Франческо Петрарки. Як правило, вони змальовували янгелоподібну красуню із ледве не золо­тим волоссям, з білосніжний обличчям, гордовиту, не­приступну. Вона була штучною. Шекспір би не був Шекспіром, якби не створив образ живої жінки. Кра­са її була земна, але саме це й зачаровувало поета. Во­на була смаглява, брюнетка, із звичайною ходою, із звичайним голосом. Але поет покохав її, і вона стала найпрекраснішою жінкою на землі.

Учень 5.

             На жаль, кохання ліричного героя вияви­лось нещасливим. «Смаглява леді» розбила його сер­це, принесла страждання. Вона зраджує кохання, і ліричний герой у розпачі.

Учень-декламатор читає виразно сонет 131 (пере­клад Д.Паламарчука).

Учень 6.

             Ліричний герой сонетів зазнає подвійного лиха. «Смаглява леді» віддала перевагу над ним юна­кові, котрого ліричний герой вважав своїм другом. Душевні страждання досягають найвищої точки. Але поет не в змозі наказати своєму серцю окам'яніти. Во­но в полоні «смаглявої леді».

Учень-декламатор читає сонет 141 (переклад Д. Па­ламарчука).

Методична рекомендація. Далі урок усе більше на­буває ознак літературного салону. Учні декламують сонети Шекспіра, які припали їм до серця. Звучить увертюра-фантазія «Ромео і Джульєтта» Петра Чайковського. Демонструються «портрети» смаглявої леді, котрі підготували «художники». Учні висловлю­ють свої дужки щодо їх «точності», щодо майстерності виконання. На цьому етапі уроку присутній еле­мент імпровізації.

Узагальнення набутих знань, умінь, навичок.

Завершується урок бесідою, запитання до неї доби­раються проблемні:

1.   Які елементи новаторства помітні в сонетах Шекспіра, якщо порівнювати їх з італійською тра­дицією (від сонетів Франческо Петрарки), котра мала прихильників  серед англійських  поетів-сучасників «лебедя Ейвона»?

2.  Чи співчуваєте ви ліричному герою шекспірівських сонетів, розуміючи його приреченість, його стано­вище заручника власних пристрастей? Чи засуджуєте за втрату амбіцій, почуття гідності?

3.  Чи має сенс шекспірознавцям продовжувати по­шуки прототипів прекрасного юнака і «смаглявої леді»?

Домашнє завдання: спробувати скласти 155 сонет за Шекспіра, присвятивши його юнаку або «смаглявій леді»; підготуватися до наступного уроку: прочитати текст трагедії Шекспіра «Гамлет, принц Датський», особливу увагу звернути на такі сцени: Акт 1 (сцени 2,

5); Акт II (сцена 2); Акт ПІ (сцена 2); Акт IV (сцени З, 7); Акт V (сцена 2).

Урок третій.

Тема: «Пекло дише заразою на світ». Філософська трагедія «Гамлет, принц Датський»

На цьому уроці конче потрібно відтворити атмо­сферу, яка панувала в Датському королівстві, зокрема в замку Ельсінор, оцінка якої дала підставу головному персонажу трагедії сказати: «Данія — тюрма». Це до­поможе учням зрозуміти суть основного конфлікту твору та ситуацію, в якій опинився принц Датський.

Мета: ознайомити учнів зі змістом трагедії, її сюжетом та композицією; з’ясувати морально-етичну та соціальну суть основного конфлікту; дати коротку генезу цього драматичного твору; познайомити із системою образів трагедії; розвивати навички аналізу драматичних творів; виховувати гуманістичні почуття; формувати активну громадську позицію.

Тип уроку: лекція з елементами бесіди.

 Епіграф:

«Звихнувся час... О доле зла моя!»

 

Підготовка до уроку.

 Підготувати інсценівку, за основу треба взяти текст сцени 5 (Акт І). Дійові особи інсценівки: Привид, Гамлет, Гораціо, Марцелл. Бажано вигото­вити до неї костюми. З інсценівки можна почати урок.

Вона налаштує учнів на емоційне сприйняття  на­вчальної теми.

Обладнання: портрет Вільяма Шекспіра; малюнок середньовічного замку (робота учнів); хрестоматії для 9 класу.

Структура уроку.

1. Вступне слово вчителя (підготовка до сприйнят­тя навчальної мети).

2. Оголошення теми, мети, епіграфа уроку.

3. Формування нових знань, умінь, навичок:

а) інсценівка;

б) лекція з елементами бесіди.

4. Узагальнення набутих знань, умінь, навичок.

5. Домашнє завдання.

Хід уроку.

 

 Вступне слово вчителя.

            Останнє десятиліття творчого шляху Вільяма Шекспіра припадає на початок XVII століття, і пер­шим кроком на цьому шляху була неперевершена й не­повторна трагедія «Гамлет, принц Датський». Сюжет «Гамлета» Шекспір запозичив у французького пись­менника Ф.Бельфоре («Трагічні історії», Париж, 1582), котрий у свою чергу запозичив його у літописця XII століття Саксона Граматика. Історія життя датського принца Амлета, що мала типово середньовічні ознаки: братовбивство, жорстока помста, торжество сили. Характери героїв одномірні, стосунки між ними примітивні. Шекспіра не могла задовольнити така ле­генда. Не був він у захопленні й від «Гамлета», п'єси, яка з'явилась на лондонському кону в 1589 році (літе­ратурознавці стверджують, що автором цієї п'єси був Томас Кід). Хитрий і підступний принц Амлет, месник без сумнівів і вагань, нещадний і надміру жорстокий, не відповідав погляду на людину Шекспіра - гуманіста. І раніше, звертаючись до минувшини, Шекспір очи­щав її від випадкового, намуленого, доморослого, зна­ходив грунт для зображення великих характерів, при необхідності вносячи зміни в розвиток сюжету, по­глиблюючи конфліктні ситуації, дописуючи фінальні епізоди. Для того, щоб датська середньовічна легенда та її персонажі набули нових значень, тих, які вимагав його, Шекспіра, час, те саме треба було робити з

історією, записаною у сиву давнину Саксоном Грама­тиком. І драматург розпочав роботу.

             Трагічні події мали розгортатися в датському місті Ельсінорі, що розташоване на узбережжі затоки, яка відділяє Данію від Скандинавського півострова. І най­головніші з них — у королівському замку. Хоч замок був побудований тут лиш у XVI столітті, Шекспіра це не зупинило. Він мав бути саме тоді, коли принц Гамлет дізнався про найтяжчий злочин, про братовбивство, про трагічну загибель свого батька. Від кого він міг про це почути? Шекспір згадав п'єсу Томаса Кіда. В ній запам'ятався несподіваний персонаж — привид батька датського принца. Еврика! Гамлет дізнається про скоєний дядьком Клавдієм злочин від самої жерт­ви, точніше від її тіні — привиду батька...

Інсценівка.

           Оскільки дія має відбуватися вночі, варто зробити затемнення, засобами, які використовуються для пере­гляду фрагментів кінострічок, або хтось із другоряд­них дійових осіб, Гораціо чи Марцелл, може тримати в руці старовинний ліхтар (його можуть зробити учні - «сценографи»).

Текст інсценівки створюється на основі тексту сце­ни 5 (Акт І). Це має бути скорочений варіант, можли­во, трохи адаптований. Але настільки, щоб збереглась суть і після перегляду інсценівки учні зрозуміли, який психологічний тягар навалився на Гамлета і що треба буде йому вчинити, щоб відновити справедливість..

                  По закінченні інсценівки розпочинається лекція з елементами бесіди.

Лекція з елементами бесіди.

            Англія часів Шекспіра була країною, в якій різко загострились соціальні протиріччя. Збагачення мен­шості й зубожіння більшості пригнічували дух тих митців, котрі ще продовжували сповідувати гуманіс­тичні ідеали Відродження. До таких митців належав і Вільям Шекспір. Великий гуманіст, він не міг бути сто­роннім спостерігачем духовної деградації суспільства. Запитання «Чи бути, чи не бути?» — котре непокоїло мало чисельну передову частину суспільства, мала одержати відповідь, і Шекспір вирішив його розв'яза­ти. Духовна ситуація, що склалась на той час в Англії, нагадувала духовну ситуацію, котра означилась у датському королівстві, що зафіксував Саксон Грама­тик у своєму літописі. Фабульна канва легенди мала наповнитися новим філософським змістом, а для цього потрібен був інший герой, мислячий, освічений, вихо­ваний на гуманістичних ідеалах. Не було сумнівів, що цей герой, хай у нього буде ім'я Гамлет, мусить отри­мати освіту в одному з найпрогресивніших навчальних закладів Європи. Ясна річ, у Віттенберзькому універ­ситеті, щоправда, заснований він був лише в XVI столітті, в 1502 році, а події в датському королівстві відбулись на кілька століть раніше, але це Шекспіра не лякало. Гамлет мав бути гуманістом, а своєрідною куз­нею гуманізму був Віттенберг. І тут варто згадати лист одного з віттенберзьких студентів, що був написаний у 1521 році: «Тут усі ходять без зброї, й панує між нами, як між братами, котрі зібрались в ім'я Христа, повна злагода». Отже, Гамлет навчався в одному з центрів гуманістичного руху, саме тому він так приязно ста­виться до людей, котрі з походження поступаються йо­му: згадаймо його дружбу з Гораціо, шанобливе ставлення до акторів, котрих більшість аристократів і за людей не вважали, поблажливо-теплу бесіду з гроба­рем... Прямо з Віттенберга принц потрапляє в Ельсінор, де, на відміну від університетського містечка, людяність і справедливість затоптані можновладцями, а панували зневага до простолюду, ницість, підступність, лицемірство, зрада, жорстокість. Данія була тюрмою, за влучним висловом Гамлета. Але слід не забувати, що не Данія, не минуле, а тогочасна Англія стає об'єктом зображення Шекспіра. І сам Гам­лет не обмежений датський принц, охоплений напівінстинктивною жагою помсти, герой твору, а су­часник Шекспіра, котрий переживає, як і він, боляче й безпорадно, духовну деградацію суспільства й руй­націю гуманістичних ідей. На датському троні розко­шує братовбивця і кровозмішник Клавдій, його бранкою є королева Гертруда, мати Гамлета, його оточен­ня лицеміри й посіпаки Полоній та Озрік, зрадники й підлабузники Гільденстерн і Розенкранц, його вірний до сліпоти вояк — Лаерт і, нарешті, жертва його інтриг — юна Офелія... І всі вони так чи інакше супро­тивники Гамлета, за винятком Офелії, котра так і не змогла або, точніше, не встигла стати другом Гамлета. Замок в Ельсінорі є моделлю світового зла. Гамлет це зрозумів, і мимоволі його особистий конфлікт, що пов'язаний з убивством батька, перетворюється на конфлікт історичний. Гамлет у розпачі, адже йому протистоїть не лише Клавдій і навіть не зло Ельсінора, а світове зло. Перед Гамлетом, як і перед Шекспіром, постає питання «Чи бути, чи не бути?» І йому разом із Шекспіром треба це питання розв'язати.

Методична порада. Тут варто розпочати коротку бесіду, яка має спонукати творчу думку учнів, пе­ревірити їхнє знання тексту й вміння його аналізувати.

Бесіда:

1.  Яке рішення приймає Гамлет після розмови з привидом?

2.  Чи можна вважати королеву Гертруду посібницею злочинця Клавдія?

3. Чому Гамлет вирішив удати з себе божевільного?

4.  З якою метою запросив принц до Ельсінора ак­торів?

5.  Чому Гамлет розчарувався в Офелії? Чи не зра­див він своє кохання, відштовхнувши від себе Офелію?

6.  Як сприймає Гамлет зраду Гільденстерна та Розенкранца? Чому, на вашу думку, Шекспір наголошує на тому,  що вони разом  із принцом  навчалися в університеті у Віттенберзі?

7.   Чи  можна вважати Лаерта,  так само,  як і Офелію, жертвою інтриг короля Клавдія?

8.  Чому Шекспір змальовує Клавдія розумним і сильним? Чи не тому, що світове зло Гамлет перемог­ти неспроможний?

9.  Який смисл вкладає Гамлет у слово «тюрма», коли характеризує стан речей у Данії?

10.  Чому, попри трагічний фінал, попри загибель Гамлета, більшість літературознавців називають тра­гедію «Гамлет, принц Датський» оптимістичною? Чи це не є натяжка?

Методична порада. Далі вчитель продовжує лек­цію, розставляючи необхідні акценти, які мають допо­могти учням остаточно зрозуміти суть конфлікту й глибину філософських узагальнень Гамлета.

Лекція.

            Йоганн Вольфганг Гете в романі «Учнівські роки Вільгельма Мейстера» (1796), розповідаючи про те, як його герой, ставши актором, грає роль Гамлета в тра­гедії Шекспіра, зазначав, що Гамлет чимось нагадує крихку вазу, в яку посадили дуб і яка тріснула й пере­творилась на уламки, коли коріння дуба розрослось. Як розуміти слова німецького письменника? Тягар відповідальності за пов'язані з родовою помстою вчинки виявився настільки важким, що зруйнував мо­рально Гамлета? Чи, може, зло, з яким змагався Гам­лет, було настільки потужним, що розчавило принца, знесилило його духовно? Це складні питання, на які шукають відповіді шекспірознавці.

Проблемні запитання:

         -- Чому загинув Гамлет?

-- Тому що був одинаком у своїй борні?

-- Тому що втомився від довгої боротьби й переживань?

-- Чи тому, що Шекспір як автор не бачив іншого продовження, розуміючи міць і живучість світового зла?

Методична порада. Тут варто зробити паузу. Учні замисляться, їхні відповіді будуть свідчити про те, що їм не є зрозумілою поведінка Гамлета: він міг уникну­ти двобою з Лаертом, розуміючи, які можуть бути наслідки, але погоджується брати участь у турнірі. Його поведінка межує із самогубством. Що тоді озна­чає його участь у турнірі? Втечу від боротьби? Неба­жання порушити кодекс дворянської честі? Надзви­чайну прозорливість, яка дозволяє йому «побачити» фінальну сцену? Скоріше — все разом. Гамлет мав ха­рактер складний, повний протиріч, його рішення час­то неможливо передбачити. І загибель Гамлета не «примха» драматурга, не його авторський «підступ­ний» намір. Створений Шекспіром герой на певному етапі подій, які подумки накреслив драматург, почи­нає не підкорятися своєму творцю, починає жити не під указку, і це не містика. Про таку «поведінку» ге­роїв писали багато письменників, зокрема російський — Лев Толстой. Саме це і є свідченням високої май­стерності художника слова, котрий створює «живих» персонажів.

Завершити цей етап уроку варто уточненням по­няття «трагедії». А також коротко зупинитись на ком­позиції твору: складається п'єса з п'яти актів. Події розгортаються блискавично, протягом чотирьох днів. Щоправда, передостаннім і останнім актами є відті­нок часу, котрий важко визначити кількістю днів і який нагадує своєрідну паузу, начебто необхідну для стрімкої розв'язки, котра й настає в другій сцені за­ключного акту. Зав'язкою можна вважати сцену п'яту першого акту (розмова Гамлета з привидом). Кульмі­нація — «мишоловка» (втеча короля Клавдія з виста­ви, яку давали на прохання Гамлета актори в замку Ельсінор). Це сцена друга третього акту. Можна знай­ти ще кілька кульмінаційних сплесків, але ця сцена — «дев'ятий вал». Важливе місце посідає в композиції трагедії вистава, яку грають актори в замку Ельсінор (п'єса в п'єсі). Важлива роль монологів Гамлета, мо­нологу Клавдія, пісеньок божевільної Офелії. Все це органічно вмонтовано, надає трагедії філософської та морально-етичної значимості. Безумовно, оригіналь­ною прикрасою композиції та її необхідною часткою є діалог гробарів і діалог Гамлета з гробарем, котрий

завершується зверненням принца до черепа Иоріка.

Узагальнення набутих знань, умінь, навичок.

Цей етап уроку варто провести у формі бесіди:

1.   Які основні  особливості  конфлікту трагедії «Гамлет, принц Датський»?

2.  Чим відрізняється образ Гамлета, героя трагедії Шекспіра, від свого «прототипа», принца Амлета, згадку про якого залишив Саксон Граматик?

3.  Чому сцену «мишоловка» вважають кульміна­цією твору?

Домашнє завдання: вивчити напам'ять монолог Гамлета «Чи бути, чи не бути?»; виписати в зошит ци­тати з п'єси, які характеризують Гамлета та Офелію; ще раз прочитати сцену 3 (Акт І), сцени 1, 3, 4 (Акт III), сцену 5 (Акт IV), сцени 1, 2 (Акт V); спробувати письмово відповісти на запитання «Чому так забарно діяв Гамлет?»

Урок четвертий.

Тема : Чому так забарно діяв Гамлет? Психологічна загадка принца Датського.

         Цей урок має дослідницький характер. Для того, щоб учні зрозуміли філософський зміст трагедії, збаг­нули причини, які стримували Гамлета від рішучих дій, осягнути масштаби його внутрішніх протиріч, зрозуміти глибину внутрішнього конфлікту, не­обхідно активізувати навчальну діяльність школярів і для цього організувати на уроці творчий пошук.

Мета : схарактеризувати образ Гамлета; з’ясувати його роль у розв’язані складного конфлікту в творі, його взаємовідносини з іншими персонажами, зокрема з Офелією; збагнути глибину протиріч внутрішнього характеру. Які спричиняють “бездіяльність” головного героя; розвивати навички аналізу драматичного твору; прищеплювати навички дослідницької роботи; виховувати почуття справедливості, вимогливості до себе, відповідальності за свої вчинки.

Тип уроку: урок-дослідження.

 

Епіграф:

 «Роз'ясніть долю Гамлета й очистіть пам'ять про нього»

Артур Шопенгауер

 (з трактату «Світ як воля та уява»).

 

Обладнання: репродукції художніх робіт Михайла Врубеля «Гамлет і Офелія»; репродукція картини Ежена Делакруа «Гамлет і Гораціо на кладовищі», фонозапис увертюри-фантазії Петра Чайковського «Гам­лет»; хрестоматії для 9 класу.

Структура уроку.

 

1. Актуалізація опорних знань.

2. Оголошення теми, мети, епіграфа уроку.

3. Формування нових знань, умінь, навичок:

а) вступне слово вчителя;

б) дослідницька робота;

в) прослуховування звукозапису;

г)   перегляд і  обговорення  ілюстративного  ма­теріалу,

4. Узагальнення набутих знань, умінь, навичок.

5. Домашнє завдання.

Хід уроку.

 

        Актуалізація опорних знань.

          Запитання проблемного характе­ру: «Чому так забарно діяв Гамлет?»

          Після цього учні зачитують виписані в зошит ци­тати, котрі певною мірою характеризують образи Гамлета та Офелії. В подальшій роботі на уроці ці цитати допоможуть пояснити вчинки Гамлета, суть його стосунків з коханою.

         А далі учні декламують монолог принца Датського «Чи бути, чи не бути?» — котрий має налаштувати їх на пошук відповіді на питання, яке вони намагались розв'язати самостійно вдома і яке треба буде розв'язувати гуртом.

Формування нових знань, умінь, навичок.

         Після оголошення теми, мети та епіграфа уроку вчитель у вступному слові пояснює учням, що на цьо­му уроці вони, аналізуючи текст трагедії, аналізуючи характер Гамлета, його вчинки, наслідки цих вчинків, повинні будуть відповісти на запитання: «Чому так забарно діяв Гамлет?»

 

Вступне слово вчителя.

 

           Відповісти на це питання робили спробу десятки митців і літературознавців протягом кількох століть. Думки їхні були найчастіше неоднозначні. Всі вони були впевнені, що відповідь на це треба шукати в складнощах характеру Гамлета, в його намаганні будь-що додержуватись гуманістичних принципів, у його несприйнятті середньовічних законів родової по­мсти, але необхідності їх виконувати.

          Ось кілька поглядів, які, можливо, допоможуть нам у пошуку істини.

         Й.В. Гете: причини «бездіяльності» Гамлета кри­ються в «лагідності його душі», «слабкості волі при високому почутті відповідальності».

        А.-В. Шлегель: нерішучість Гамлета - наслідок йо­го надмірної розсудливості, схильності до довгих міркувань, сумнівів, а звідси — протиріччя між дум­кою та вчинками.

        Г.В.Ф. Гегель: «Свідомість, чистіша від тієї, котра вірить у відьомське, та більш обачна, яка вірить жер­цям і їхньому богу, — ця свідомість у відповідь на відкритий їй самій духом батька злочин, все ж не ква­питься з помстою й шукає ще інших підтверджень».

        В.Бєлінський: Гамлет «проявляє» нерішучість че­рез «слабкість волі», але вона «наслідок розпаду, а не природи». Інколи Гамлет буває рішучим і стрімким, його воля стає сильною, непохитною.

          Л.Берне: «Гамлет живе словами. Він знає людство, але люди йому чужі. Він надто філософ, щоби любити і щоби ненавидіти, тому в ньому немає співчуття що­до друзів і немає опору ворогам».

        І.Тургенєв: звинувачує Гамлета в егоїзмі, «Гамлети нічого не винаходять й не залишають по собі сліду. Вони не люблять і не вірять; що ж вони можуть? Навіть у хімії (не кажучи вже про органічну природу) для того, щоб з'явилась третя речовина; треба поєднання двох; а Гамлети зайняті лише собою; вони самотні, а тому безплідні».

       Л.Толстой: вважав, що у «бездіяльності»Гамлета винен Шекспір; на думку письменника, якби Шекспір дотримувався законів драматургії, то розв'язка мала настати ще в першому акті: почувши від привида батька про те, хто злочинець, Гамлет повинен був од­разу ж убити Клавдія.

                                   

             Як бачимо, думки різні, інколи одна виключає іншу, але всі вони свідчать про намагання розв'язати «психологічну загадку» Гамлета. Але, на жаль, запро­поновані відповіді були недостатніми, щоб «сфінкс за­говорив». «Психологічна загадка» Гамлета й досі ли­шається загадкою. Чому Гамлет затягує з рішенням вбити Кладія? Чому вагається? Чому вдає з себе божевільного? Чому кілька разів відкладає винесення вироку?

           Давайте спробуємо відповісти на всі ці запитання, можливо, нам допоможуть монологи Гамлета, яких у трагедії чимало, але слід не забувати слова  А.-В. Шлегеля, що прозвучали в його книзі «Про драматичне мистецтво і літературу» (1808): «Шекспір перетворює кожного з своїх героїв у дзеркало, де відбиваються всі інші, і так ми пізнаємо речі, що не могли розкритися перед нами безпосередньо. Те, що в інших означає найбільшу глибину, для нього ще тільки поверхня. Бу­ло б дуже необережно вважати за щиру монету висловлювання самих героїв про себе і про інших. Як і повинно бути, тут люди, по суті, дуже сумнівні, цілком переповнені найкращих переконань, а в уста дурня вкладено мудрі повчання, щоб показати, як де­шево коштують всі ці загальні місця».

Дослідницька робота.

              Дослідження будується на аналізі художнього тек­сту. Спонукає дослідницьку роботу низка запитань, яка виникає сама собою, скажімо: «Чому не вбиває Гамлет злочинця Клавдія, як того хотів Лев Толстой?» або «Чи такий уже Гамлет «лагідний душею», як вважав Йоганн Вольфганг Гете?» Або: «Яких підтверджень шукає Гамлет для остаточного виснов­ку, винен чи не винен Клавдій (це вже, за Гегелем)?» Або: «Чи справді Гамлет не вміє ані любити, ані нена­видіти, як це припускає Л.Берне?» І ще: «Хіба Гамлет зайнятий лише самим собою, як стверджує Тургенєв?» Усі ці запитання мають витоки у висловлюваннях відомих митців і літераторів-дослідників. Щоб учні могли їх враховувати, варто написати ці висловлю­вання на дошці (або заздалегідь — на плакаті).

              Після пошуків відповідей на ці запитання, опираю­чись на художній текст і власні припущення, учні до­ходять таких висновків: зло, з яким змагається Гам­лет, виявилось набагато сильнішим за його гуманізм. Перемогти зло можна, вважає Гамлет, лише злом. Ро­зуміючи це, він свідомо руйнує в собі чесноти. Він зра­джує кохання (розрив з Офелією); нищить свою чесність, обманюючи, придурюючись, вдаючи з себе божевільного; вичавлює з себе любов і шанобу до ма­тері; страчує свої людяність і милосердя, вбиваючи Полонія, караючи Гільденстерна та Розенкранца, бу­дучи причетний якоюсь мірою до загибелі Офелії та королеви Гертруди... Втрата чеснот, хоч вона, на дум­ку Гамлета, виправдана, є для нього катастрофічною. Зіткнення його гуманістичних ідеалів з вимушеною, але очевидною не людяністю є тим внутрішнім конфліктом, що, за Гете, перетворив на друзки враз­ливу й крихку вазу гамлетової душі. Зрозумілим стає песимізм принца. Він передбачає фінал борні зі злом, але, це варто підкреслити, лишається непохитним у своїх намірах покарати це зло.

              Чи «лагідний душею» Гамлет? Чи безвольний? В окремих епізодах він демонструє неабияку рішучість. Згадаймо епізод, коли він убиває Полонія, або епізод, коли він вдається до рішучих дій під час подорожі до Англії, що мало коштувати Гільденстерну та Розенкранцу життя. Чи любить когось Гамлет? Безумовно, він любить Офелію (про це свідчить епізод на кладо­вищі, коли він побачив труну Офелії), але він змуше­ний відштовхнути її від себе, бо вона стала іграшкою в руках інтриганів. Щоправда, Гамлет навіть не намагається допомогти дівчині розібратись у ситуації. І тут виявляється його жорстока розсудливість. Так, Гамлет не Ромео. Його кохання залежить надто від розу­му, а мало б не розривати зв'язок із серцем. Навіть це свідчить про те, що Гамлет далеко не ідеальний герой. Шекспір хоче пояснити нам, що Гамлет передовсім людина, якій усе людське не стороннє.

             Чому Гамлет одразу не вбиває Клавдія? Чому шу­кає підтверджень його злочину, розставляючи тенета, себто акторську «мишоловку»? Тут слід згадати його освіту, Віттенберг. Для Гамлета привиди певною мірою забобони, на відміну від більшості тогочасних англійців (бо саме Англію XVII століття бачив перед очима Шекспір, коли писав трагедію, в якій дія відбу­валась у датському королівстві).

            Внутрішня боротьба, яка відбувається в душі Гам­лета, часто уповільнює прийняття рішень, пересуває час помсти. Згадаймо сцену 2 (Акт ПІ), епізод, коли Клавдій, ставши навколішки, звертається до Бога, очевидно, благаючи прощення за скоєне. Гамлет зу­пиняє руку з мечем: вбити злочинця, коли він молить­ся, означає допомогти йому хоч би й частково споку­тувати провину. Принц порушує закон феодальної се­редньовічної помсти, подекуди безглуздої. Він не ква­питься, бо прагне здійснити найвищу кару. Злочинець мусить опинитись у пеклі, а не здобути «лаври» муче­ницької смерті. І тут виявляється віра Гамлета в Бога, у потойбічне життя. Це, на жаль, не помітив Тургенєв. Гамлет вірить і в дружбу, в найкращі якості людини. Це теж уповільнює прийняття рішень. У його серці довго ще не вмирає надія на те, що, хоч Данія і тюрма, але і в тій тюрмі є світло, що проникає через заґрато­вані віконця. Саме тому Гамлет довго придивляється до тих, хто його оточує, хоча б до Гільденстерна та Розенкранца. Він щиро прив'язаний до Гораціо, вірить йому, але не втягує його в борню, бо хоче, щоб він залишився живий. Скоро він пересвідчився в тому, що світлих фарб у «тюрмі» немає: зраджують колишні

друзі, з якими у Віттенберзі навчався гуманізму; придворна знать здатна на будь-яку ницість, заради но­вих титулів і привілеїв; вояки, подібні до Лаерта, сліпо служать королю Клавдію; навіть його кохана стає посібницею Клавдія, хоч і через наївність і легко­важність, але ж стає...

            Отже, «нерішучість» Гамлета цілком логічна. Сумніви, вагання мають підстави. Гамлет не був би Гамлетом, якби діяв інакше. Саме ця «психологічна загадка» приваблює, саме тому образ Гамлета вічний: його тонка інтелігентна натура, його прагнення бути справедливим, навіть виконуючи вирок, — це так схо­же на тих інтелігентів, що жили на початку минулого, XX століття.

 

Узагальнення набутих знань, умінь, навичок.

 

              Цей етап уроку відбувається після прослуховування фонозапису увертюри-фантазії Петра Чайковського «Гамлет» (звичайно, фрагментів) та перегляду та обговорення художніх робіт (за мотивами трагедії) художників Ежена Делакруа та Михайла Врубеля. Учні помічають, що картини Врубеля «Гамлет і Офелія» свідчать про те, що маляр засуджує Гамлета за те, що він відштовхнув Офелію. Тут художник по­бачив прояв «демонічного», адже тема «Демон» роз­роблялась ним не один рік.

           Єжен Делакруа в картині «Гамлет і Гораціо на кладовищі» зумів передати весь песимізм, який перепов­нював душу Гамлета, всю його ностальгію за ідеала­ми справедливості, всю його приреченість.

Логічним завершенням чотирьох уроків має бути підсумок.

 

Підсумок.

          Французький письменник XX століття Андре Жід писав: «Я добираю факти таким чином, щоб вони краще, аніж у реальності, відповідали істині». Здається, це міг би сказати про себе і Вільям Шекспір, автор трагедії «Гамлет, принц Датський». Легенда, яка народилась у глибинах Середньовіччя, завдяки майстерності Шекспіра як художника слова, перетво­рилась на трагедію, яка порушувала найважливішу проблему тогочасної Англії: чи витримає нове, гу­маністичне, в борні зі старим, феодальним, віджилим, — а особиста трагедія героя переросла в соціальний конфлікт, набувши значення узагальнюючого. Саме тому трагедія «Гамлет, принц Датський» хвилює нас і зараз, а образ Гамлета вічний. Адже і в сучасному світі чимало соціальної несправедливості, панують можновладці, занепадає культура, погіршується ду­ховна ситуація.

              «Твори Шекспіра, — писав Йоганн Вольфганг Гете, — належать до найбільш драматичних; своєю ма­нерою вивертати назовні внутрішнє життя він, як ніхто захоплює читача; вимоги сцени здаються йому не вартими уваги, він пристосовує їх до себе, і разом з ним (звичайно, в духовному розумінні) пристосовує їх до себе й читач. Разом із Шекспіром ми перестрибує­мо з однієї місцевості в іншу; наша уява доповнює всі проміжні дії, які він проминає, і ми навіть вдячні йому за те, що він збуджує такими благородними засобами наші духовні сили». Ці слова Гете пояснюють певною мірою новаторство драматургії Шекспіра. Його дра­матичні прийоми й досі вивчаються драматургами, сценічні  —  режисерами,   акторські  —  акторами.

Шекспір завше присутній на світовій сцені. Його сю­жети та образи надихають композиторів і малярів. Його персонажів мріють зіграти актори, п'єси мають за честь поставити режисери. Варто й не забувати со­нети Шекспіра. Тут він представ як чутливий лірик і водночас глибокодумний філософ. Важко знайти лю­бителя поезії, який би не захоплювався його прекра­сним творінням — «смаглявою леді». Не випадково з'являються художні твори, навіяні цим образом, зга­даймо хоча б п'єсу Бернарда Шоу.

          Що ж тисячі разів правий Гете, котрий сказав: «Шекспір, і краю йому немає».

 

Домашнє завдання:

Написати твір на одну із запропонованих тем:

1. «Шекспір, і краю йому немає».

2. «Смаглява леді шекспірівських сонетів».

3. «Чому так забарно діяв Гамлет?»

4. «Гамлет, принц Датський» на світовій сцені».

5.  «Сюжети й образи Шекспіра у світовому ма­лярстві та музиці».

 

 
оценить статью
оценить статью
  • Currently 0.00/5
 
 
Другие статьи