ПО ЯКИХ ЩЕ ДОРОГАХ ШУКАТИ ПРИЧИННОЇ ДОЛІ? (Є.Маланюк) Філософські роздуми одинадцятикласниці на порозі самостійного життя (до подій Революції Гідності)

 

Акція «Шануймо Україну»

Тематика конкурсної роботи  «Україна літературна»

Номінація «Найкраща пізнавальна стаття»

 

ПО ЯКИХ ЩЕ ДОРОГАХ ШУКАТИ ПРИЧИННОЇ

ДОЛІ?   (Є.Маланюк)

 

Філософські роздуми  одинадцятикласниці на порозі самостійного життя

(до подій Революції Гідності)

 

  Я не розділяю захвату певної частини моїх однокласників, які на уроках, відповідаючи домашні завдання з української мови, літератури чи історії, з гордістю говорять про Україну: яка вона гарна, неповторна, безмежна та багата. Мені здається, що вони говорять так, не усвідомлюючи суті питання, а, швидше за все, заради гарної оцінки. Але коли вчителі, продовжуючи думку учнів чи доповнюючи їхні відповіді, розповідають про складний історичний шлях країни, про боротьбу за незалежність, про важкі перші роки самостійності, про успіхи розвитку сьогодні, про безмежні можливості для молоді в розбудові свого майбутнього, виникає питання: хто з нас сліпець – я чи вони? Наслухаєшся і почуваєш себе ледь не обранцем долі, що пощастило народитися саме в такій прекрасній країні ( за розповідями батьків щось подібне вони відчували, живучи в Радянському Союзі. Але ж тоді працювала комуністична пропаганда, а хто і на чию користь займається нею сьогодні?) Як можна не помічати того хаосу, в якому знаходиться Україна зараз? Навіщо і кому потрібен сьогодні цей самообман?

      Як на мене, нічим особливим Україна на вирізняється серед інших держав. Єдине, в чому вона унікальна, те, що вона – наша Батьківщина. А коли так, то не схлипуванням і самозамилуванням треба займатися, а намагатися зрозуміти: де, хто, що і чому щось робить не так, що сьогодні з нашої країни тішиться весь світ.

     Якось, прогулюючись вулицями міста, поставила собі за мету: зустріти щасливих людей. Та навкруги – заклопотані погляди, незадоволені вирази на обличчях, роздратовані відповіді; жінки з торбами, напханими продуктами; бряжчання копійок у висохлих руках бабці-пенсіонерки, жебраки прямо на зимовому асфальті, замурзані хлопчаки з цигарками в брудних руках, а навколо – сміття, сміття й сміття… В очах людей покора, безвихідь, приреченість на нелегке виживання чи повільне вмирання – це одне й те саме.

     Мене лякає, що моє місце теж серед цих людей. Тільки – де саме?

     Мрії про бажану вищу освіту без грошей здаються примарними, хоч і навчаюсь добре. Не дарма ж кажуть, щоб вступити до інституту потрібні знання, знання і ще раз гроші. А хоч і з дипломом – спробуй без родичів та зв’язків знайти пристойну роботу!

            Та де ж ті мудрі голови, які здатні створити в країні такі умови, щоб громадянин міг  чесною працею заробити собі і своїй родині на достойне забезпечене життя? Можливо, це самі люди й винні, бо не за тих проголосували на чергових позачергових виборах? А як же розберешся: хто з них кращий? Адже всі вони щиро люблять свій народ, бо тільки з його дозволу  раз на чотири роки (тому й згадують про нього саме в такий термін) можна отримати дозвіл на законний грабунок того, що ще залишилося, що нібито належить народові. Так, справді, дуже багата наша Україна: грабують-грабують, а в ній ще є!

 

     Про яких незвичайних особистостей дізнаємося ми в школі на уроках української літератури!

     Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка – справжні інтелігенти, що жили для свого багатостраждального народу, а не за його рахунок. Євген Маланюк, Улас Самчук, Василь Барка – істинні патріоти, які прирекли себе на вічне вигнання з рідної України заради того, щоб можна було говорити народу правду про те, як з нього знущаються.  Прекрасний письменник-комуніст Микола Хвильовий, який через розчарування у владі, що зраджувала власний народ, покінчив життя самогубством. Неперевершена Ліна Костенко, що пережила довгі роки вимушеного мовчання через критичне ставлення до дій влади та патріотичні почуття.

      Це були сильні духом, непересічні особистості, достойні захвату й поклоніння. Чи виродився український народ? Чи немає більше Людей, здатних до самозречення піклуватися про інших – довірливих, беззахисних і чесних? Адже сьогодні для цього навіть не треба бути героєм, ризикувати здоров’ям і життям, а просто порядною чесною людиною, що ставить собі за мету – служити народу!

     Батьківщино моя… Перше почуття, що виникає при думці про тебе, на жаль, не гордість, а жаль і сором. Така прекрасна, така багата, з таким потенціалом, з молоддю, що прагне покращити життя простого народу, а знаходиться в замкненому колі, в якому мізерна купка брудноруких «обранців» продовжують наживати мільярди за рахунок власного народу, ставлячи експерименти на його долі.

     Мабуть, песимізм, в обіймах якого я знаходжусь останнім часом, не кращий провідник для людини, що будує своє життя. Та реальний погляд на світ допоможе розрахувати свої сили в досягненні мети знаннями й порядністю, а не ліктями та зрадництвом. Слід засукати рукава небайдужій молоді ( а таких, я впевнена, багато) й докласти максимум зусиль, щоб врятувати Україну з обіймів брехунів і крадіїв від влади. Нехай, врешті, засяє далеко на обрії й для простої людини віра в справедливість. Пам’ятаю прекрасний афоризм: «Ми знаємо своє минуле і не можемо його змінити, але можна керувати своїм майбутнім, навіть не знаючи його».

    Що ж знаходиться перед Україною сьогодні: бездоріжжя, роздоріжжя

чи дорога у світле, забезпечене й щасливе майбутнє для її народу?

     Сподіваюся, що мої сили, натхнення і любов до тебе, Батьківщино, знадобляться тобі й допоможуть стати сильною, справді незалежною й процвітаючою європейською державою, якою ми, українці, будемо пишатися!!!

 

 

 

Like it